В українському тилу сформувалася особлива каста чиновників, які щиро вірять: статус переселенця та грамотно розставлені коми у Facebook здатні замінити процесуальний кодекс. Щойно над дирекцією Департаменту інформаційної політики Луганської ОДА Альбіною Кушелевою закрилися двері СІЗО, а на стіл слідчого лягли протоколи про 80% відкату у картонних коробках «Нової Пошти», чиновниця вийшла до аудиторії не зі звітами, а зі сльозами про «зневажену честь і гідність».
Проте відповідь на цей сеанс публічного саможалю прийшла не від політичних опонентів чи «ботів», якими посадовиця лякає підписників, а безпосередньо з лінії фронту - від тjuj, для кого рідна Луганщина давно перетворилася на координати артилерійських планшетів.
Два виміри болю: кукса побратима проти «пораненої репутації»
Публічний маніфест директорки департаменту після виходу під заставу у 266 тисяч гривень вражає відпрацьованою драматургією: «Війна відібрала у мене дім і родину. Ті, хто оголосили мене корупціонеркою, — позбавили честі і гідності...». Чиновниця жаліється на цькування, забуваючи уточнити, що офіційна підозра СБУ за ч. 4 ст. 191 КК — це не коментарі в соцмережах, а задокументовані транзакції та знятий у банкоматах кеш.
Контраст між тиловим пафосом і окопною реальністю сформулював військовий родом з окупованої Луганщини Артур, ветеран АЗОВа:
«Я з Луганщини. Мого міста більше немає в моєму житті — є координати на карті й чужий прапор над ним. І от я сиджу тут, у багнюці і глині, п'ятий рік. А в тилу хтось підписує папір. Просто ставить підпис — і гроші, які мали стати дроном або РЕБ, стають послугою, якої не існує. Відкатом, який поїхав поштою — поштою, курва, як посилка з дому.
І найогидніше навіть не крадіжка. Найогидніше — те, що починається потім.
Потім вони кривдяться. Впіймані на гарячому — кривдяться. У них одразу «цькування», «замовлення», «знищили честь і гідність». У них болить репутація. Репутація! Хлопці, ви чули? У людини болить репутація.
У мого побратима болить кукса, якої нема. У вдови з Краматорська болить о третій ночі, коли вона прокидається й на секунду забуває — а потім згадує. У матері зниклого безвісти болить два роки поспіль, щодня, без перерви на вихідні.
А у них — репутація. І вони пишуть довгі пости. Красиві, грамотні, з комами в правильних місцях. Про те, як важко, коли суспільство несправедливе. Про те, що вони вірять у справедливість. Але справедливість з «передка» виглядає простіше, ніж у ваших постах. Це коли те, за що заплачено, існує.
Ми не просимо подяки. Ми не просимо пам'ятників — їх і так уже занадто багато. Ми просимо однієї речі: поки ми тримаємо, ви не крадете. Це все. Це не подвиг. Це мінімальна порядність, якої від людини чекають і без війни, а з війною — тим паче.
І якщо ви цього не можете — то хоч не ображайтеся вголос. Хоч це залиште собі. Бо ваша зневажена честь і наші цинкові — це різні вагові категорії, і ви це знаєте.».
Ці слова знищують усю лінію захисту чиновниці точніше за будь-яку судову промову. Бо коли представниця релокованої влади на зарплаті у майже мільйон гривень на рік конвертує державний піар у валютні пачки, а потім вимагає до себе співчуття, вона не просто порушує закон — вона втрачає зв'язок із країною, яка стікає кров'ю.
Логістика цинізму: посилки замість дронів
Поки на передовій рахують кожен метр посадки та скидаються з бойових виплат на ремонт розбитих пікапів, у кримінальному провадженні № 42026130000000016 розкривається зовсім інша логістика:
- Закупівля UA-2026-03-13-012479-a на 3,2 мільйона гривень заради банального дублювання пресрелізів ОДА на підконтрольних сайтах;
- Субпідряд на 455 тисяч гривень із комісією посередниці у 20% за обнал;
- 80% готівкового відкату, що курсує країною у картонних ящиках «Нової Пошти» — 76 800 грн з Кропивницького, 63 000 грн зі Сваляви;
- Заступник директора департаменту Андрій Зайцев, який регулярно ходить до 20-го відділення у Дніпрі забирати коробки з кешем для керівництва;
- І фінал обшуку — 10 000 євро, 3 170 доларів та новенькі банкноти по 500 гривень із заводськими номерами у шафі орендованого житла, яких немає в жодній декларації.
Військові не вимагають неможливого. Вони ставлять тилу гранично просту й жорстку умову:
«Ми не просимо подяки. Ми не просимо пам'ятників — їх і так уже занадто багато. Ми просимо однієї речі: поки ми тримаємо, ви не крадете. Це все. Це не подвиг. Це мінімальна порядність, якої від людини чекають і без війни, а з війною — тим паче.
І якщо ви цього не можете — то хоч не ображайтеся вголос. Хоч це залиште собі. Бо ваша зневажена честь і наші цинкові — це різні вагові категорії, і ви це знаєте».
Межа цивілізаційного розриву
Спроба адвокатів зобразити вилучені гроші «виплатами для ЗМІ», а валюту сховати за довідкою про сина в структурах ООН, остаточно провалює тест на суспільну адекватність. На фронті справедливість вимірюється не віртуозністю юридичних формулювань, а фактом: те, на що витрачено бюджетні мільйони, має реально працювати на захист держави, а не осідати в приватних сейфах.
Альбіна Кушелева може й надалі користуватися процедурними помилками слідчих СБУ, які забули надати суду наказ про її призначення, і формально залишатися в теплому директорському кріслі. Може святкувати з сином якусь надію, все може.
Проте вийти «невинною жертвою» вже не вдасться.
Коли чиновниця, яка брала участь у розпилі мільйонів через поштові відправлення, починає публічно жалітися на життя, це звучить не як захист. Це звучить як образа кожної траншеї, де люди платять власним життям за те, щоб релокована бюрократія мала змогу забирати посилки з готівкою на проспекті Богдана Хмельницького.
Залишити коментар