Ми ніколи не повернемо Донбас, чи я помиляюсь?

Цей матеріал був написан у рамках проекту- конкурсу статей та медіа-матеріалів між учасниками та учасницями тренінгу «Подолання конфлікту: роль ЗМІ в розбудові миру».

«Щоб повернути Донбас нам треба жити краще», – Генеральний консул Федеративної Республіки Німеччина в Донецькій області Вольфганг Мьоссінгер.

У Дніпрі, в червні місяці, для журналістів було проведено тренінг з дуже гучною темою - «Подолання конфлікту: роль ЗМІ в розбудові миру». Серед журналістів був і я, мене запросили в останній момент, звільнилося місце, і я залюбки, не роздумуючи, погодився, тому що тема не тільки гучна, але і болюча для мене.

тренінг розбудова миру

В перший день тренінгу на зустріч з учасниками завітав Генеральний консул Федеративної республіки Німеччина в Донецькій області Вольфганг Мьоссінгер. Саме Він, маючи великий досвід щодо відбудови миру, розуміння і відчуття того, що відбувається зараз в Україні, ділившись згадками про об’єднання Німеччини, сказав:

          Щоб повернути Донбас нам треба жити краще …

- Жити краще, щоб люди, на непідконтрольній  території України, побачили і зрозуміли, що на них чекає заможна та квітуча країна, в якій хочеться жити та ростити дітей. Тому, на мій погляд, в розбудові миру, важлива справа – достукатись до сердець народу, та до серця кожного українця найкращім життям, та перспективою кращого життя.

Чи можливо таке?

Я про це думаю вже п'ять років. За ці п’ять років я втратив все, дім, сім’ю, спокійне життя, а натомість отримав інвалідність і ніякої перспективи на покращення … Я знаю, що у всьому, що зі мною сталося після війни, винен тільки я і ніхто інший, держава, мабуть, і ні до чого. Є ж Закон України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, чого мені ще треба?

А й насправді чого?

Мені було б достатньо того, щоб цей Закон виковувався, і мене, та таких як я не виселяли з тітушками на вулицю, з державного гуртожитку Міністерства юстиції у два часи ночі, хворого, та ще й в нікуди. Це при тому, що рішення суду, щодо не виселення, досі не прийняте (чотири роки розглядається), а  міністр юстиції Павло Петренко особисто обіцяв що все буде по Закону.

Ще мені було б достатньо щоб держава забезпечила мої політичні права, щоб я не проходив кожні два місяці ідентифікацію у державному банку, щоб отримати 442 гривні на компенсацію проживання, при тому, що саме проживання коштує в десять разів дорожче. Щоб я не доказував у суді своє право на участь у місцевих виборах, та не відстоював, у тому ж суді, право бути членом територіальної громади, проживаючи у цій громаді вже п’ять років. Та насамперед, мені було б достатньо відчуття того, що ми переселенці, потрібні державі.

Багато мені кажуть, - озирнися навколо, десятки прикладів, коли переселенці влаштувалися на новому місці і живуть краще, ніж жили до війни. І з цим не можна не погодитися, дійсно є приклади і не поодинокі. Наведу тільки один, моя дуже близька знайома, переселенка з селища на Луганщіни, закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка і все тільки тому, що вона переселенка. Чи могла вона до війни сподіватися на таке? Дійсно - не було б щастя та нещастя допомогло.

 Але, скільки ж нас, переселенців? Адже не сотні, та не тисячі. А скільки ще тих, як їх називають в Україні, - «пенсійних туристів», та тих, теж українців, по той бік лінії розмежування, що не можуть виїхати з окупованої України?

Мене, коли накриває чергова хвиля депресії, я дзвоню друзям, з того боку лінії розмежування, щоб відчути себе не єдиним, якому погано сьогодні. Може це і не правильно, але як є.

На тому боці слухавки:

-          - Да, Сергей Петрович, привет

            - Привет, сто лет тебя не слышал, как Вы там? Чего не звонишь?

-       -  Я как не позвоню, ты занятый. Слежу за тобой в соцсетях, вижу бегаешь, жив, ну и слава Богу, значить нормально, жив и здоров, а это главное.

Пара хвилин ні про що, потім за життя:

-          - Что там у вас слышно про переселенцев? Будут с новым президентом какие-то изменения?

-    - Все заняты предвыборной компанией, ждем обновленную Верховную Раду, может что и изменится. Пока нового ничего, ну кроме обещающих билбордов от «старых» типа – «время действовать», а до этого у них не было времени действовать …

-         - А кого ни будь люстрировали или кастрировали (смеется)?

-          - Ну может еще и кастрируют … ты сама в Украине давно была?

-        - Пару недель назад была в Старобельске. Живенько так, все кипит. Раньше как было, - «куры посидають и по городу мертва тишина», а сейчас город кипит, спасибо пенсионерам, как в довоенном Луганск, который сейчас практически мертвый ….

Вчера моя Танюха уехала в Винницу, там же ж «малой» закончил училище

 І тут починається найцікавіше, розмова про те що болить, про те як молодий чоловік «звідти», відучився, отримав диплом молодшого спеціаліста на українській стороні і почав шукати місце роботи. Закінчився цей пошук тим, що він знов у Луганську, та там, молодий пожежник, шукає не тільки роботу, а й і своє майбутнє. Тому що, те що казала йому мама зовсім не те, що казала рідна тітка. Тітка життя прожила та знає, що попереду нічого доброго не станеться, принаймні найближчі шість років, а там мабуть і всі двадцять як у Придністров’ї, а малому треба жити …

А що ж сталося, чому так?

Та тому що у Винниці, все як в довоєнні часи в Луганську, за кожен пристрій на роботу потрібно платити. Знаю зі свого особистого досвіду, щоб влаштуватися на роботу в Укрзалізницю в Луганську, звичайним колійником, потрібно було заплатити 200 баксів. Вінниця пішла далі. Щоб влаштуватися у Вінниці на роботу командиром відділення у пожежну частину потрібно заплатити 2000 баксів. Що цікаво,  у віддаленому районі України, наприклад на кордоні з Румунією, така ж сама посада коштує 1000 доларів. І це в тих частинах де хлопці проходили практику, куди їх запрошували після навчання і де є вільні вакансії.

Хоча є ще один шанс. У кінці липня хлопцю потрібно отримати ще якийсь документ у вищому училищі, так от як його отримає так і поповнить лави безробітних, стане на облік у центр зайнятості, та можливо йому щось і знайдуть, якусь роботу не пов’язану з його спеціальністю. А не знайдуть поїде до тітки, у Луганську теж пожежники потрібні. Але ж, для чого хлопець навчався в Україні? Невже все так корумповане в Україні? Нехіло так, щоб поповнити лави пожежників замало закінчити вище училище, потрібно ще заплатити від 1000 до 2000 тисяч доларів.

І ось у мене таке риторичне запитання, яким же чином нам потрібно жити краще? Яким чином достукатись до сердець «тамошнього» народу, та до серця кожного українця по той бік лінії розмежування, бо там же живуть українці? Чи ні?

Моя молода родичка, онучка рідної сестри. Школу закінчила майже з відмінністю, без проблем поступила в університет та рік навчалася, а потім … а потім зрозуміла, що в неї нема майбутнього в Алчевську та поїхала зі своїм хлопцем до Москви шукати кращої долі. А що там, хто їх там чекав, роботи в неї нема, грошей не вистачає, сидять на тому що хлопець заробить, а треба багато чого, і за квартиру платити, і кожен день поїсти, одягнутися та кудись сходити у вихідний … Та про що писати і так зрозуміло, для чого було їхати, щоб підкорити Москву, чи просто вижити … Рідний дім, де народилася, та пройшло усе життя, став настільки нелюбим що хоч до Москви тікай, а хоч до Києва, яка різниця …

Найвища цінність для людини це мирне життя. П’ять років війни на Донбасі це втрачене життя близьких, спустошені міста та зруйновані долі. Чи зможуть політики дипломатичним шляхом припинити війну та налагодити діалог з непідконтрольними Україні містами та селами, з людьми які там існують, та кинуті Україною напризволяще. Чи зможе нова влада створити такі умови щоб ті, хто покинув свої домівки п’ять років тому, хотіли повернутися до рідних та близьких, додому?

Чи зможе нова влада забезпечити гідну заробітну плату, молоді, яка вчора закінчила навчання у коледжі та університеті, та щоб молодь мала можливість гідно працювати у малому та середньому бізнесі і не поповнювала лави безробітних. Чи зможе нова влада створити умови економічного зростання та насамперед надійного соціального захисту молоді, забезпечити їх майбутнє гідним існуванням та впевненістю у майбутньому,

Всі ми українці, всі ми різні, але всі ми хочемо миру, добра і благополуччя. Україна не місце для війни, треба вже сьогодні покласти край усім спробам розпалювати мовну, релігійну, етнічну ворожнечу. Чи зможе нова влада все це налагодити?

Мрії? Та хоч і мрії, та як зробити так, щоб мрії стали реальністю?

На моє порозуміння все залежить від нас, самих переселенців, та від нас переселенців-журналістів, які в повсякденному житті, можуть описувати не тільки негатив переселенського життя, а й приклади того, як внутрішньо переміщені особи змогли подолати негатив і живуть не тільки краще, а й своїм прикладом доводять, що є воно, життя після війни. Це важко, але це потрібно перш за все нам, переселенцям, та нашій неньки Україні.

А ще, як на мій погляд, треба як найшвидше подолати корупцію. Завдання не з легких тим паче в країні, де чверть століття тому, переміг союз бандитів і олігархічних монополій. В країні де нема ні демократії ні можливості вибирати владу вільним рішенням. Якщо ми, українці, доб’ємося того, щоб у президенти та депутати йшли люди не примножувати свої капітали, а для того, щоб їх передвиборні обіцянки здійснювалися хоча б на трошечки. Буде в нас мир. Якщо закони, які приймають депутати ВР, будуть виконуватися, якщо депутати місцевих рад прийматимуть рішення для людей, якщо поліція слідкуватиме за дотриманням прав людини, якщо судді забезпечуватимуть право на справедливий судовий розгляд, якщо вчитель навчатиме, а кухар годуватиме, якщо кожен українець на своєму місці дотримається Конституції України та буде жити за совісті.

Буде в нас мир, і буде розбудова миру в Донбасі!

Коментарі

Кількість коментів у цієї статті: 0

Залишити коментар

Вашу адресу електронної пошти не буде опубліковано.