Луганська область вже понад десять років перебуває на лінії вогню, ставши головною ареною не лише для військових звитяг, а й для затяжних політичних ігор. Поки вся країна обирала парламент за стандартними правилами, на Луганщині вибори перетворилися на специфічний квест. Через окупацію частини територій у 2014 році, з 11 законних мажоритарних округів волевиявлення вдавалося організувати заледве в половині з них.
Як наслідок, «луганський десант» у Верховній Раді отримував повноцінне право голосу, обираючись «огризками» округів — інколи кількома прифронтовими районами чи містами. Це створило ідеальне поживне середовище для маніпуляцій, побудови «кішенькових фракцій» та цинічного лобізму.
Хто ж ці люди, які мали захищати інтереси прифронтового регіону у VIII та IX скликаннях Верховної Ради? Розкладаємо анатомію мандатів по поличках.
Тіньова спадщина Єфремова та фактор Бойка: розкол «луганського клану»
Щоб зрозуміти, чому парламентське представництво Луганщини після 2014 року перетворилося на такий хаос, варто згадати двох архітекторів старої системи — Олександра Єфремова та Юрія Бойка. Роками вони були не просто колегами по «Партії регіонів», а затятими внутрішніми опонентами, які ділили область на сфери впливу.
• Олександр Єфремов уособлював «номенклатурно-шахтарське» крило з центром у самому Луганську. Як багаторічний голова ОДА та лідер фракції ПР у Раді, він вибудував жорстку адміністративну вертикаль. Проте його діяльність у 2014 році, загравання з «російською весною» та подальший гучний арешт у 2016 році за звинуваченням у держзраді фактично обезголовили луганську еліту. Його клан розпався, а сам Луганськ опинився в окупації.
• Юрій Бойко представляв інше — «технократично-промислове» крило, чия пуповина була намертво зв’язана з північним хімічно-нафтовим «трикутником» (Сєвєродонецьк-Лисичанськ-Рубіжне). Кар’єра Бойка кувалася на оборонному хімзаводі «Зоря» в Рубіжному та на Лисичанському НПЗ. В обох військових скликаннях (VIII та IX) він формально обирався за списками «Опоблоку» та «ОПЗЖ» під № 1. Але для підконтрольної Україні частини Луганщини він залишався «хрещеним батьком». Його прямими ставлениками та бізнес-партнерами були місцеві мажоритарники — Сергій Дунаєв та Юлій Іоффе.
Усунення з дошки Єфремова та окупація обласного центру зламали старий баланс сил. Бойко намагався утримати монополію на підконтрольних територіях через своїх «піхотинців»-мажоритарників, але цей вакуум влади вже зафіксував появу нових, набагато цинічніших гравців.
VIII скликання (2014–2019): Реванш «старої гвардії» та перші мережі
Після Революції Гідності та початку АТО у 2014 році офіційний Київ фактично віддав прифронтову Луганщину на відкуп колишнім «регіоналам» та їхнім новим політичним проєктам. Вибори відбулися лише в 5 округах (у 2016 році додався ще один через довибори). В 105 окрузі президент Порошенко відмінив вибори де не дав стати народним депутатом Миколі Грекову, який був висуванцем від Радикальної Партії.
Осколки «Партії регіонів» під прапором «Опозиційного блоку»
- Євген Бакулін (округ № 106, Сєвєродонецьк): Старий нафтогазовий функціонер, екс-глава «Нафтогазу». Отримавши мандат, він використовував його виключно як щит від кримінальних справ. Коли у 2018 році Рада зняла з нього недоторканність, Бакулін просто втік з України, остаточно наплювавши на своїх виборців.
- Сергій Дунаєв (округ № 107, Лисичанськ): Пройшов як самовисуванець, але швидко повернувся до рідної гавані «Опоблоку». Класичний промисловий важковаговик, який роками тримав Лисичанськ у сфері свого впливу.
- Юлій Іоффе (округ № 112, Рубіжне): Політичний довгожитель, що представляв інтереси старої промислової еліти (зокрема, орбіту Юрія Бойка). Наприкінці скликання плавно перетік до токсичної «ОПЗЖ».
«Пропрезидентський десант» та зародження «сіток»
- Віталій Курило (округ № 113, Сватове): Колишній ректор ЛНУ ім. Тараса Шевченка. Орієнтувався в ситуації швидше за інших і увійшов до фракції «Блоку Петра Порошенка», ставши, по суті, єдиним прямим каналом комунікації Банкової з мажоритарниками області.
- Сергій Шахов (округ № 114, Станиця Луганська): Переміг на скандальних проміжних виборах у 2016 році (після того, як попередній депутат Юрій Гарбуз пішов керувати Луганською ОВЦА). Шахов зайшов під прапором партії «Наш край». Саме тоді на Луганщині почала цементуватися його фірмова «сітка» — агресивний благодійний піар, роздача цукру і формування лояльного електорату, що згодом змінить баланс сил у регіоні.
IX скликання (2019 – дотепер): «Зелена хвиля» проти регіональних кланів
У 2019 році електоральне цунамі Володимира Зеленського накрило всю Україну, але на Луганщині (де вибори пройшли у 6 округах) моноліту «Слуги народу» не вийшло. Область розшматували між собою президентська сила, проросійська ОПЗЖ та команда Шахова, яка вибила з міст-«трикутників» стару гвардію Бойка.
«Зелена команда» та столичні куратори
- Олексій Кузнецов (округ № 106, Сєвєродонецьк): Прямий висуванець «Слуги народу», який зайшов у Раду суто на бренді президента, посунувши старі обличчя в Сєвєродонецьку.
- Максим Ткаченко (№ 25 у списку «Слуги народу»): Уродженець Луганська, колишній керівник компанії «Квартал-Концерт». Став не просто депутатом, а офіційним куратором Луганщини від Банкової, заступником голови фракції СН та першим заступником Комітету з питань деокупації та реінтеграції ТОТ. Людина з колосальним апаратним впливом у Києві.
- Руслан Горбенко (№ 109 у списку «Слуги народу»): Луганський бізнесмен «першої хвилі» евакуації (до 2014 року — один із найбільших автомобільних та шинних магнатів регіону, компанія «Інтершина»). У Раді він став заступником голови Комітету з питань прав людини та деокупації, увійшовши в один тандем із Ткаченком. Горбенко уособлював прагматичне, бізнесове крило луганських «Зе-депутатів», яке намагалося балансувати між великими державними замовленнями та інтересами релокованого бізнесу Сходу. Його присутність у Раді доводила: Київ робив ставку на Луганщині не лише на медійні обличчя, а й на капітал, що втратив свій дім, але не втратив апетитів.
Імперія Шахова (формальні самовисуванці, реальний «Наш край»)
Команда Сергія Шахова здійснила справжній бліцкриг, взявши під контроль ключові міста регіону та об'єднавшись у парламенті в групу «Довіра»:
- Сергій Шахов (округ № 114, Станиця Луганська) — зберіг за собою базовий округ.
- Олександр Сухов (округ № 107, Лисичанськ) — забрав вотчину Дунаєва.
- Сергій Вельможний (округ № 112, Рубіжне) — посунув вплив Іоффе в Рубіжному.
Проросійські уламки
- Олександр Лукашев (округ № 113, Сватове): Представник «Опозиційної платформи — За життя» (ОПЗЖ). Побудував кампанію на тезах про «мир будь-якою ціною» та спекуляціях на потребах прифронтових громад. Після заборони партії швидко переорієнтувався в групу «Відновлення України».
- Вікторія Гриб (округ № 105, Щастя): Висуванка «Опозиційного блоку» (орбіта Ахметова). Залишилася позафракційною, позиціонуючи себе як захисниця інтересів великих промислових та енергетичних підприємств (зокрема, Луганської ТЕС).
Зафіксувавши свої позиції під куполом Верховної Ради, цей різношерстий десант — від олігархів-втікачів до колишніх шоуменів — одразу увімкнувся в головну гру в середині самої області. А реальна влада, розпорядження фінансовими потоками та міжнародною допомогою перебували в руках голів Обласної військово-цивільної адміністрації (ОВЦА/ОВА).
Як «ручні» програми розвитку регіону перетворювалися на корупційні довгобуди? Як Рубіжне та Кременна стали заручниками політичних амбіцій, і чому «Велике Будівництво» Сергія Гайдая закінчилася повним паралічем області напередодні повномасштабного вторгнення?
Про це — у другій частині нашого розслідування. Назви ще немає але можливо це буде - «Битва за Луганщину: кулуарні війни нардепів та губернаторів».
Залишити коментар