Якщо перша частина нашого аналізу демонструвала, хто саме отримав мандати від знекровленої війною Луганщини, то друга частина — про тих, хто тримав у своїх руках реальну виконавчу владу в регіоні.
Протягом понад десяти років підконтрольна Україні територія області була майданчиком для специфічного управлінського експерименту: тут не було обласної ради, а всі фінансові потоки та кадрові призначення зосереджувалися в руках голів Обласних військово-цивільних адміністрацій (ОВЦА/ОВА), яких призначав Київ.
Для народних депутатів це стало викликом: замість звичного «феодалізму» на округах їм довелося вести затяжну, цинічну підкилимну війну з намісниками Банкової за право контролювати місцеві бюджети та просувати своїх людей у районні ВЦА. Простежимо еволюцію цієї влади від перших днів хаосу до сьогоднішньої кабінетної тиші.
2014–2016: Час розброду, партійних квот та «варягів»
Перш ніж Луганщина перетворилася на арену для витончених фінансових схем, вона пройшла через період повного управлінського безсилля. Навесні 2014 року, коли стара вертикаль Єфремова остаточно здала Луганськ сепаратистам, офіційний Київ продемонстрував кадрову безпорадність. Від палаючої області просто шарахалися — вона була нікому не потрібна.
Ірина Веригіна (травень – вересень 2014): Квотний мандат безсилля
10 травня 2014 року — у найкритичніший момент, коли в будівлі Луганської ОДА вже засідали бойовики, а регіон котився у прірву війни — виконувачкою обов’язків голови ОДА призначають Ірину Веригіну.
Які професійні, управлінські чи антикризові заслуги мала Веригіна на той момент? Відповідь цинічна — жодних, окрім партійного квитка.
Вона була очільницею Луганської обласної організації ВО «Батьківщина», а країною тоді керував тимчасовий президент Олександр Турчинов — теж із «Батьківщини». Це був класичний, майже злочинний у тих умовах квотний принцип.
Опинившись на посаді під час тотального розброду та шатання, Веригіна не мала жодних важелів впливу на силовий блок, не координувала оборону і фактично займалася лише тим, що намагалася організувати евакуацію залишків адміністрації до Сватового. Уже тоді стало зрозуміло: Київ сприймав Луганську область як токсичний баласт, який віддали «своїм» просто для галочки, лишивши прифронтовий край напризволяще.
Геннадій Москаль (2014–2015): Матюки на камеру та ручне керування
У вересні 2014 року, коли Сватове, а згодом Сєвєродонецьк стали новими адміністративними центрами, Київ нарешті кидає на амбразуру Геннадія Москаля.
Москаль діяв жорстко, епатажно і в стилі класичного кризового генерал-губернатора: повністю перевів область на режим ручного керування, паралельно воюючи як із прихованими сепаратистами в кабінетах, так і з центральними міністерствами за гроші на пенсії та відновлення підірваних мостів. Саме він став архітектором створення перших Військово-цивільних адміністрацій (ВЦА), але його менеджмент тримався виключно на його особистому авторитеті та міцному слівці. Щойно у липні 2015 року його перекинули на Закарпаття, система знову посипалася.
Георгій Тука (2015–2016): Волонтерський наївізм проти міцних еліт
На зміну генералу Москалю Петро Порошенко привозить відомого волонтера Георгія Туку. Це було красиве медійне рішення, але на практиці Тука виявився абсолютно безпорадним перед монолітними місцевими елітами. Не знаючи специфіки регіону, він моментально потрапив у клінч із залишками «Опоблоку» Бойка та міськими радами Сєвєродонецька й Лисичанська. Вони саботували його рішення та блокували бюджети. Просидівши на посаді менше року, Тука пішов до Києва, залишивши область у стані хронічної управлінської кризи.
Епоха Гарбуза: «дієтичні» обіцянки, афера з «Олімпом» та елітна забудова у Кремінній
У 2016 році область очолює Юрій Гарбуз — колишній мажоритарник від 114-го округу, який замість консолідації запустив корупційні маховики, котрі область розхльобувала роками.
«Дієтична» Стратегія та 107 обманутих родин у Рубіжному
Головною і найбільш «оригінальною» стравою в меню піару Юрія Гарбуза стала пафосна «Стратегія розвитку Луганської області до 2020 року». Під цю паперову утопію виділялися мільйони, а сам очільник ОВЦА навіть влаштовував публічні перформанси (на кшталт своєї триденної «дієти» нібито на знак солідарності з бідними).
Проте єдине, що реально розвинулося — це недобудови. Гарбуз особисто пообіцяв переселенцям надати 107-квартирний будинок у Рубіжному. Це сумнівне будівництво, яке з помпою закладали як символ турботи про людей, перетворилося на вічний довгобуд і за роки його керівництва так і не було здано в експлуатацію, залишивши родини без даху над головою.
Найбільша афера: Купівля-продаж «Олімпу» та розпил «Озерного»
Але якщо Рубіжне Гарбуз залишив з бетонною коробкою, то про себе у Кремінній (за 25 кілометрів від Сєвєродонецька) він подбав по-королівськи. Земельні махінації в районі санаторію «Озерний» та фізкультурного центру «Олімп» стали найбільшою аферою його каденції.
Схема була розіграна як по нотах:
1. Державний ремонт: Обласний фізкультурний центр «Олімп» капітально відремонтували за рахунок обласного бюджету. На урочисте відкриття бази навіть прилітав тодішній президент Петро Порошенко.
2. Миттєвий перепродаж: Вже за півтора місяця після президентського візиту відбувається купівля-продаж спортивної бази. Від імені Луганської ОДА за довіреністю угоду підписує заступник Гарбуза — Юрій Кліменко. Державні гроші завели в об'єкт, щоб капіталізувати його, а потім провернути земельне оборудку.
3. Приватний рай у сосновому лісі: Як з'ясувалося згодом, цей державний спорткомплекс став фактичним місцем проживання самого Юрія Гарбуза. Навколо «Олімпу», у заповідному сосновому лісі, що впритул примикає до спортивної бази, миттєво почали рости елітні приватні котеджі.
Ідучи з посади, Гарбуз встиг остаточно «нагріти руки» на базі відпочинку «Лісна поляна» (вул. Санаторна, 11) біля санаторію «Озерний». Поруч із державним гостьовим будиночком № 11г площею 237,1 кв. м дивним чином з’явився і приватний будиночок самого екс-губернатора. У 2020 році правоохоронці зафіксували там незаконну забудову. Тобто, поки переселенці чекали на обіцяні метри в Рубіжному, сам очільник ОВЦА забезпечив себе елітною нерухомістю посеред лісу у Кремінній.
Віталій Комарницький (липень – жовтень 2019): Професор на три місяці
Перед тим як віддати область у руки Гайдая, Володимир Зеленський улітку 2019 року робить вельми екстравагантне призначення — Луганську ОДА очолює ректор релокованого Луганського університету внутрішніх справ Віталій Комарницький. Його каденція тривала всього 80 днів, супроводжувалася шлейфом скандалів у ЗМІ через зв'язки з колишніми «регіоналами» і слугувала лише димовою завісою, поки в Києві готували ґрунт для наступних масштабних проєктів.
Епоха Гайдая проти імперії Шахова: велике будівництво на попелищі
Справжній апогей політичного мародерства настав із призначенням у жовтні 2019 року Сергія Гайдая та формуванням у Раді пулу нардепів від команди Сергія Шахова («Наш край» — Сухов, Вельможний). Це була війна на виживання за контроль над містами-«трикутниками» (Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне).
«Велике Будівництво» чи великий розпил?
Гайдай зробив ставку на масштабний піар навколо президентської програми «Велике будівництво». Область дійсно почали засипати грошима, але ефективність їх використання викликала величезні питання.
· Спортивна база в Кремінній: Реконструкція центру «Олімп» подавалася Гайдаєм як особистий тріумф, на який списали десятки мільйонів гривень, сховавши за лаштунками кримінальні провадження щодо завищення цін на матеріали та відкатів.
· Золоті метри для переселенців у Кремінній: Справжній бум обурення викликало будівництво двох чотириповерхових будинків на 46 квартир для ВПО у тій же Кремінній. На цей проєкт наприкінці 2021 року виділили понад 61 мільйон гривень бюджетних коштів. Аналіз кошторисів виявив шокуючу математику: вартість квадратного метра в прифронтовому містечку виявилася завищеною ледь не в десять разів від реальної ринкової вартості будівництва в області, зрівнявшись із цінами на елітне житло у центрі столиці. Гроші розчинилися в кишенях підрядників, а самі будинки згодом зустріли війну недобудованими та потрапили під окупацію.
· Екологічний терор та «чорний» асфальт: Окремим масштабним джерелом кешу для дорожнього картелю та ОВА стало функціонування незаконних асфальтобетонних заводів (АБЗ). Під гаслами швидких темпів «Великого будівництва» у Щасті, Кремінній, Сватовому та під Сєвєродонецьком без жодних екологічних дозволів, ліцензій та оцінки впливу на довкілля виростали модульні «самовари». Вони отруювали повітря прифронтових міст, не платили податки за викиди, але дозволяли списувати мільйони за кошторисами «білого» асфальту. Гайдай вперто «не помічав» чорного диму під власним носом, адже дорожні відкати справно годували всю вертикаль.
Трагедія пожеж 2020 року: політичний бенефіс «Зе-депутатів»
Найсмертоноснішим маркером неефективності ОВЦА стали масштабні лісові пожежі 2020 року, які забрали життя людей та знищили цілі селища. Поки Гайдай виправдовувався в ефірах, з'ясувалося, що область абсолютно не готова до надзвичайних ситуацій, координація між ДСНС та адміністрацією паралізована, а кошти на безпеку розкрадалися.
Ця катастрофа для одних стала трагедією, а для інших — бенефісом. Руслан Горбенко офіційно очолив Тимчасову слідчу комісію (ТСК) Верховної Ради з розслідування причин пожеж. Разом із Максимом Ткаченком вони розгорнули безпрецедентне публічне слідство, викривши повний параліч системи: відсутність палива для пожежних машин, розкрадання лісу та фальсифікацію звітів ДСНС. Команда Шахова (Сухов і Вельможний) миттєво підхопила ці висновки, використовуючи їх як таран проти Гайдая.
Проте для Горбенка та Ткаченка ця ТСК стала не лише інструментом пошуку справедливості, а й ідеальним важелем впливу на Гайдая. Банкова отримала залізобетонний компромат на голову ОВЦА, що дозволило тримати його у повній слухняності. Саме на попелищі Луганщини Горбенко відпрацював технологію створення парламентських комісій, яку він разом із Ткаченком згодом масштабує на всю країну, але вже під іншим соусом. Паралельно Шахов та ко вели жорстку кулуарну підкилимну війну, намагаючись просунути своїх людей на посади керівників ВЦА в Рубіжному та Лисичанську, щоб особисто контролювати місцеві бюджети.
Автопарк «друзів» та подвійні стандарти
На тлі розрухи в області Гайдай примудрявся потрапляти в абсурдні антикорупційні скандали. Зокрема, у своїх деклараціях він регулярно вказував автомобіль TOYOTA FJ CRUISER 2016 року випуску, який нібито «безкоштовно позичив» у свого друга. Ця автівка стала притчею во язицех і головним об'єктом кпинів з боку луганських журналістів, які самі при цьому володіли незадекларованим майном під Києвом. А дехто з місцевих топ-чиновників досі має майно на окупованій території та отримує дивіденди.
Віртуальні ОВА в евакуації: Лисогор та епоха Харченка
Після звільнення Гайдая характер управління областю остаточно змінився — вона перетворилася на повністю віртуальну структуру, адже майже вся територія Луганщини опинилася під окупацією.
· Артем Лисогор (квітень 2023 — квітень 2025): Кадровий поліцейський, який два роки керував ОВА у вигнанні. Його каденція запам'яталася остаточним перенесенням усієї діяльності в релоковані хаби (Дніпро, Київ, Харків) та управлінням фінансовими потоками на утримання чиновників без територій.
· Олексій Харченко (з квітня 2025 року — дотепер): Прийшов на зміну Лисогору і став чинним очільником цієї «віртуальної республіки». За його каденції кабінетна евакуаційна бюрократія досягла свого апогею. Поки ОВА під керівництвом Харченка продовжує штампувати паперові плани «пост-декомунізації» та «стратегії відбудови» вщент зруйнованих Сєвєродонецька чи Попасної, реальні гроші та міжнародна допомога йдуть повз ОВА — прямісінько в руки тих самих нардепів-кураторів, які приватизували тему допомоги переселенцям. Саме за нього старі мажоритарники остаточно втратили вагу. Проте Харченко став чудовою ширмою для нового тандему «Слуг» (Ткаченка-Горбенка-Кузнецова), які під парасолькою ОВА почали розгортати свій проєкт «ВПО України».
Кінець фільму: закономірне банкрутство еліт
Поки топ-політики регіону та очільники ОВА роками мірялися компроматами в соцмережах, воювали за крісла у Рубіжненській міськраді та ділили підряди на асфальтування, вони повністю провалили підготовку області до найгостріших викликів. Коли прийшло 24 лютого 2022 року, уся ця вибудувана на договірняках система миттєво згорнулася, як картковий будинок.
Фінал для всіх учасників цього багаторічного серіалу виявився політичним банкрутством:
· Сергій Гайдай: Навесні 2023 року після шлейфу скандалів із закупівлями гуманітарки, харчів для тероборони та будівництвом оборонних споруд його було звільнено. Обіцяне кулуарами дипломатичне призначення (зокрема, послом у Казахстан) так і не відбулося — токсичного екс-чиновника просто списали. Закінчив криміналом.
· Сергій Шахов: Головний «мережевик» Луганщини ьеж закінчив криміналом. НАБУ та САП довели справу щодо приховування у його декларації майна на суму майже 60 млн грн до суду. У 2023 році Вищий антикорупційний суд (ВАКС) оголосив Шахова у розшук; нардеп просто втік з України під приводом «лікування».
· Сухов і Вельможний: Формально залишаються депутатами у складі групи «Довіра», але без своїх мажоритарних округів їхній реальний політичний вантаж дорівнює нулю — вони перетворилися на звичайні «кнопки» для голосування.
Головний висновок Частини 2:
Простежується чітка еволюція інституту намісників:
1. Безпорадність і квоти (Веригіна).
2. Гасіння пожеж вручну (Москаль).
3. Наївне волонтерство (Тука).
4. Початок елітних дерибанів (Гарбуз).
5. Промисловий корупційний масштаб (Гайдай).
6. Віртуальна громада (Харченко).
Багаторічна окопна війна між луганськими нардепами та керівниками ОВЦА велася за гроші, вплив та право піаритися на фоні руїн. Будинок для ВПО у Рубіжному зустрів повномасштабну війну недобудованою коробкою, а спортивна база в Кремінній була знищена та захоплена.
Політики втратили свої посади, округи та вплив. Але найстрашнішу і найвищу ціну за їхній цинізм, амбіції та корупцію заплатили звичайні жителі Луганщини, які втратили власні домівки і стали біженцями.
У третьому, фінальному блоці ми розберемо найсвіжіший цинізм — як «нові обличчя» в особі Максима Ткаченка, Руслана Горбенка та Олексія Кузнецова перетворили трагедію цих біженців на свій новий виборчий бізнес-проєкт «ВПО України». Звичайно ж, не забудемо і про інших народних депутатів від Луганської області.
Залишити коментар