Чи вартий Донбас мирної України

ЗАВТРА БУЛА ВІЙНА

(Першу частину розповіді читайте ТУТ)

… А завтра була війна ... Хто, чи що воно таке, і як оселилось в наших домівках та серцях? Хочете вірте, а хочете ні, але й по сьогоднішній день я задаюсь цим питанням ... Тоді, все відбувалось швидко та не очікувано. Так, саме не очікувано, бо хіба може людина бути готовою до війни, повною мірою не розуміючи сенс цього поняття, та знаючи про її жахи лише з розповідей, кінофільмів та ілюстрацій у книжках? Можу з впевненістю сказати, що ні. Ми не були готові й не розуміли, що відбувається з нами та з нашим життям ...

Одного сонячного дня, тонку межу між миром та війною було розірвано. Але, тоді, ніхто ще не здогадувався до яких наслідків призведуть тамтешні події, та скільки горя принесуть у домівки кожної української родини.

*****

Сьогодні вранці все моє селище гуло наче вулик, усі метушились, обговорювали вибори, що повинні цього дня відбутися. Можу з впевненістю сказати, що всі раділи. Раділи, бо усміхались як ніколи, казали, що жити стане краще. Що Донецьк ніколи не був потрібен Україні, що його завжди принижували та цькували, що ставились до людей як до «відходів» суспільства. І що, ось тепер, нарешті, в усіх нас з’явився шанс почати жити краще.

Я дивилась на своїх друзів та знайомих і дивувалась. Наскільки швидко їхні серця сповнились ненависті та злості. Що це? Запитувала себе я. Може швидкоплинне колективне затьмарення, чи то десь підірвалась якась інформаційна бомба та заразила своїм гнилим та підступним вірусом усе навкруги? Я перебувала в центрі цієї нездорової метушні, вдаючи вид, що все добре, і лише слухала та дивилась. Це був початок кінця …

Голосування за створення Донецької Народної Республіки відбувалося у моїй рідній школі, де промайнуло моє безтурботне дитинство та кокетлива юність. Іноді, в молодших класах, я боялася йти до школи, ну знаєте, виходити до дошки, чогось не знати, коли тебе спитають. От і цього разу, мені було не по дитячому страшно ... З того часу, страх став тим почуттям, яке назавжди оселилось в моїй душі та думках. Для мене, як і для усіх інших, це був урок, на який усі йшли непідготовлені. Та відповідь на це завдання я знала напевне. І навіть не думала про те, у якому рядку поставити галочку. Та я намагалась посміхатись. Складалось враження, що це одна велика забавка, в яку грають недосвідчені дорослі діти.

Хоча, тепер, впевнено можна сказати, що вони лише пішаки у справжній дорослій грі на виживання, де люди, всього на всього гарматне м’ясо. Але, на той час, ми вважали себе виборцями, не розуміючи, що насправді обираємо не ми, обирають нас ...

«Люди з окупованих територій, були лише пішаками у справжній дорослій грі на виживання, всього на всього, вигідним гарматним м’ясом. Але, на той час, усі ми, вважали себе виборцями, не розуміючи, що насправді, обираємо не ми, обирають нас …»

Роками промиваючи нам мозок інформаційною пропагандою, типу «Ви ніколи не були потрібні Україні», Росія зробила на «непотрібному» та «зацькованому» Донбасі виграшну ставку, і нажаль, як виявилось згодом, не помилилась …

Авжеж, найлегший спосіб, тепер, засуджувати нас, «донецьких» за те, що ми, наче б то захотіли жити в Росії, нести в руках її триколор та завішувати ним Україну. Але, повірте мені, я там була, і я знаю, що люди й на краплину не розуміли далекоглядних планів країни агресора. І не уявляли до чого, у подальшому, все це може призвести. Навіть не уявляли, що після голосування у підтримку створення ДНР не буде миру не лише в їхніх домівках, а і в їхніх, тепер скам’янілих та стиснутих від болю, серцях.

-         Ну, що друзі, тепер почнеться нове життя. Нарешті країна зрозуміє, хто ми і на що насправді заслуговуємо. А Тетяна, точно проти проголосувала, хоч і каже, що віддала свій голос за республіку, – посміхаючись, каже мій друг Сашко.

Я намагалася приховувати хвилювання та, напевно, мої друзі знають мене краще, ніж я сама. А як інакше, адже ми співіснували з ними цілу безліч років. Ми були справжніми, і цього вирішального дня, нажаль, також. Сьогодні, було вщент розтрощено не лише мир, в якому люди жадано купалися, а й розламано на тріски мій маленький світ. Вибір було зроблено …

*****

Ну от, почалось … Що це? Мені так лячно. Люди стали прокидатися вночі від пострілів, а подекуди й вибухів. Але ми намагалися жити як і раніше, продовжували їздити на роботу, ходити в магазин, виходити на прогулянку, щоправда рідше, та занепокоєно оглядаючись сторонами. Ми забули, що значить спокій. Спокій залишив мій Донецьк, мою Макіївку, мою домівку … Зараз усі, і живі, і мертві потребують спокою. Повернути його дуже важко, та ще можливо. Спокій для мене, для тебе, для всіх нас. Ми маємо разом, тримаючись за руки, брати та сестри, друзі та знайомі, сусіди та незнайомці, йти у його напрямку. Відбудовувати по крупинках те, що ще можна відбудувати та ліпити, немов із глини, нове майбутнє, яке більше ніколи не розіб’ється, й не спопелиться у полум’ї недовіри та ворожнечі.

Зупинка на в’їзді до селища «Шахти № 21»

Одного сонячного дня, повертаючись з роботи, я вперше побачила як містом їдуть танки. Мурахи одна за одною поповзли по моєму тремтячому тілу, як жахливі та гидотні хробаки, і я стояла, роззявивши рота, не знаючи, що робити. Це було жахливе відчуття, яке не випромінювало радості та сонця, як у мирний час, під час помпезного параду, коли люди святкували День Перемоги. Це було щось зовсім інше, страшне та невідоме. Це була війна … Вона підступно прокралася на вулички мого рідного міста, наче хитра зміюка проповзла крізь вікна домівок моїх земляків та близьких мені людей. Немов отруйна оса, встромила своє гострене жало у саме серце кожного з «донецьких» українців, в майбутньому переселенців, яких продовжать цькувати та зневажати, їх, «не таких як усі», українців, вже не тут на Сході, а по всій нашій неньці Україні.

«Якось, я вперше побачила як містом їдуть танки. Мурахи одна за одною поповзли по моєму тремтячому тілу, як жахливі та гидотні хробаки, і я стояла, роззявивши рота, не знаючи, що робити. Це було жахливе відчуття, яке не випромінювало радості та сонця, як у мирний час, під час помпезного параду, коли люди святкували День Перемоги. Це було щось зовсім інше, страшне та невідоме. Це була війна …»

Одного разу, чекаючи на зупинці маршрутку, я, разом з іншими пасажирами, почула гучний вибух. Він був дуже близько, й буквально над нашими головами. Піднявши очі та спрямувавши погляд у, колись блакитне небо, ми побачили щось дивне та незрозуміле. По небу наче маленькі зірочки розсипався білий сріблястий пил. Таке жахливе, і водночас чарівне дійство. Тоді, дехто казав, що це якісь особливі бомби з хімікатами, дехто казав, що це залишки розірваної бомби, що звідкілясь долетіли до зупинки. Так чи інакше, я була шокована, спантеличена та до смерті налякана. Невдовзі, на зупинці прогримає міцний вибух, і на посадковій платформі утвориться воронка заввишки в людський зріст. Те, на що перетвориться колись жвава частина селища страшно навіть уявити.

*****

Ми з батьками як завжди обідали в літній кухні, в дворі біля будинку. Точно пам’ятаю, що це був суп, який так само смакував як і колись. Мабуть те єдине, що залишилось справжнім та незмінним. Мати дуже добре готувала … готує …    

Мамо, моя рідна, моя люба … Як мені не вистачає твоїх теплих рук, твого голосу, такого необхідного зараз, як ніколи. Твого ясного погляду, хай іноді й засуджуючого та несхвального, але такого твого ...  Знаю, що часто мимоволі тебе ображала, бентежила своєю непокірністю, непокоїла складним характером та «козацьким» норовом. Як сумно, що я не цінувала твоєї близькості та піклування, раніше, коли ти ще була поруч. Вже безмежно довгих та нескінчених п’ять років нас з тобою розділяє дорога, довжиною у війну … Та я знаю, ти чекаєш на мене. Я знаю, ти плачеш і вдень, і вночі. Як би я хотіла повернути твою дорогоцінну посмішку та зупинити кожну, виплакану тобою гірку сльозинку! Я обіцяю. Я зможу, мамо! Тільки дочекайся мене ... Шлях до миру не буде легким, але я зроблю все можливе для того, щоб знову ступити на поріг рідного дому, та почути ваш з татом голос. Вже на мирній Україні. Одній, єдиній та непорушній.

«Швидше до підвалу, швидше!» – голосно закричав тато.

«Що відбувається, тату?» – тремтячи спитала я.

«Літак, біжіть, біжіть швидше!» – знову заволав тато.

Наш сімейний обід вмить перетворився на страшний сон. Ми почули гуркіт літака, тато вибіг на вулицю і почав злякано кричати. У мами хворі ноги … Ми спішили як могли, пропускаючи її вперед.

Нарешті ми забрались до підвалу та сіли на стільці. Крім цього, там були теплі речі та деяка їжа, на випадок, якщо прийдеться знаходитись там кілька днів, а також сокира, у разі, якщо підвал опиниться під завалами.

А, тим часом, напруження зростало, кров у жилах застигала, наближався літак. Вибухи один за одним становились все ближчими та відчутнішими. «Бах! БАх!! БАХ!!!» Ми тримались за руки. Тато хотів здаватися спокійним, я совала на стільці, мати плакала та молилася, молилася і плакала ...

«Напруження зростало, кров у жилах застигала, наближався літак. Вибухи один за одним становились все ближчими та відчутнішими. «Бах! БАх!! БАХ!!!» Ми тримались за руки. Тато хотів здаватися спокійним, я совала на стільці, мати плакала та молилася, молилася і плакала …»

На мій погляд, не можна знайти слова, щоб описати ввесь той жах, який нам довелось пережити. Та літак ніяк не полишав нас. Все повторювалось знову, і знову. Здається, минула вікова вічність між вибухами, гулом мотору та стуком серця.  Через кілька годин все стихло. Пульс, немов скажений пес, бігав по руках, шиї, животі, та зараз це втішало, як ніколи. Адже, життя не покидало нас.

З того моменту, ми були прив’язані до нашого «сховища». Вночі ми спали по черзі, щоб врятувати життя, своє та своїх близьких. Дуже не вистачало сну, не вистачало відпочинку. Сили полишали нас, щоночі все більше та впевненіше. Одного разу, через декілька безсонних та виснажливих діб, коли історія з підвалом повторилася, мати сказала мені: «Доню, ти повинна поїхати … Тікай з цього пекла, якомога далі …» А пекло, дійсно, здавалось нескінченим. І я погодилась поїхати, але лише на час відпустки, яка, як виявилось згодом, затягнулась на довгих п’ять років. П’ять років втрат, болю, розчарувань та прощань. Та про це буде трохи згодом, а поки що, зранку на мене чекав залізничний вокзал та потяг у моє нове життя ...

МОЄ НОВЕ СТАРЕ ЖИТТЯ

Дорога до залізничного вокзалу видалась не з легких. Знайти перевізника, який би мав змогу доставити нас до необхідного пункту призначення було дуже важко і дорого. Тому, довелось вмовляти сусіда, і той за невеличку плату, все ж таки погодився підвести нас. А їхала я з подругою родини, щоправда мій шлях лежав до Кропивницького, а її – до Львова. На той час, я перенесла операцію. Цілий тиждень під гуркіт снарядів, мені довелось знаходитись на лікарняному ліжку. Хоча, перебуваючи у лікарні, я ще не здогадувалась, що знімати шви та загоювати рани мені доведеться вже в Кропивницькому.

Тоді, мені вперше довелось відчути на собі, що значить блокпост. Адже, просто знати, що вони є, це одне. Зовсім друге, коли тобі не довіряють та тичуть в обличчя зброєю. Добре, що сусід доволі часто їздив через блокпости і підтвердив, що знає нас і, що ми свої.  В іншому випадку,  все могло завершитись для нас більш ніж плачевно. Я не дивуюсь, що навіть зараз, люди не можуть перенести подорож через ці пункти, в силу нестійкої психіки та проблем зі здоров’ям. Саме тому, смертельні випадки на цих проміжках не є виключенням. Що й казати про 2014 рік …

Діставшись вокзалу, ми здихнули з полегшенням. Але, через деякий час зрозуміли, що наші жахи лише починаються … Дві години ми чекали на потяг. Приміщення залізниці було вщент забито наляканими людьми, які хотіли лише одного – скоріше втекти як найдалі. Цілі родини з дітьми, юнаки та дівчата, літні люди, не розуміли куди, та як на довго вони їдуть, але точно було ясно від чого вони рятуються.

Вмить, спокійна колотнеча перетворилась на задимлений страшний сон. Спочатку вибухи були ледь чутними, хвилина за хвилиною посилюючись. Не можна передати словами ті почуття, які відчуваєш у такі моменти. Ти думаєш одразу про все – і про життя, і про смерть. Думки про домівку та родину кружляють в голові в бентежному хороводі, наводячи на спогади про все добре, що у тебе колись було, і чого ти можеш позбутися саме сьогодні, в цю жахливу закривавлену мить. Усі почали бігати з однієї зали до іншої, дехто сидів, обнявшись, на підлозі, хтось кричав, а хтось плакав. Будівля вокзалу тоді була схожа на картковий будиночок, що може будь-якої хвилини розсипатись. Люди ж, втілювали собою тоненький, сполоханий осиновий лист, який хитається на крилах сильного та непереборного вітру.

«Усі почали бігати з однієї зали до іншої, дехто сидів, обнявшись, на підлозі, хтось кричав, а хтось плакав. Будівля вокзалу тоді була схожа на картковий будиночок, що може будь-якої хвилини розсипатись. Люди ж, втілювали собою тоненький, сполоханий осиновий лист, який хитається на крилах сильного та непереборного вітру. Ми не хотіли помирати …»

Ми не хотіли помирати. Чому, спитаєте ви? Адже, більшість наших співгромадян вважає, що люди зі Сходу самі винні у своїй біді. Особисто я, неодноразово чула від оточуючих слова: «Їдь у свій Донецьк!», «Ви захотіли жити в Росії, от і живіть тепер!». А, чи знають українці, мої брати та сестри, більшість з яких не розуміють, що таке війна, забуваючи про те, що вона стискає горло Україні вже довгих п’ять років, як воно, побувати в тому пекельному пеклі? Чи знають про це люди, яким не довелось зіштовхнутись з війною обличчям до обличчя. Які не зазнали горя втрати коханих людей, рідної домівки, і які живуть так само, як і раніше, кажуть, не знаючи мене, що я «не така», бо я – «донецька», що моя родина когось чи щось обирала? Якби ви були там, провели кілька тижнів під обстрілами в холодному підвалі, втратили все те, що наживалось непосильною працею протягом життя, поховали не одну близьку вам людину, чи ще гірше – не змогли потрапити на її похорон, то побачили б, як воно, бути «людиною зі Сходу».

«Якби ви були там, провели кілька тижнів під обстрілами в холодному підвалі, втратили все те, що наживалось непосильною працею протягом життя, поховали не одну близьку вам людину, чи ще гірше – не змогли потрапити на її похорон, то побачили б, як воно, бути «людиною зі Сходу»

Тож, може настав час припинити засуджувати один одного, та нарешті зрозуміти, що горе, яке прийшло на нашу Рідну землю, наше з вами спільне. Адже, на особистісному рівні, підсилюючи ворожнечу між Східною та всією іншою Україною, ми не припиняємо війну – ми її продовжуємо. День у день, своїми руками, вперто вбиваємо отруйний кілок у саме серце нашої країни, і разом з тим – в затьмарені серця кожного з нас. Забуваючи про головне – мир потрібен мені, переселенці, так само, як і вам – таким самим українцям, як і я сама.

Так, ми не хотіли помирати … Хіба я заслуговую на смерть, лише через те, що народилася на Донбасі? Люди трималися, адміністрація залізничного вокзалу почала зводити всіх у підвал, щоб перечекати небезпеку. Ми в паніці кинулись до укриття. Найважче було це перенести жінкам та дітям. Їхні крики назавжди закарбувалися в моїй пам’яті, так само, як і сльози та молитви моєї матері, того жахливого дня, у підвалі нашого будинку. Через кілька годин все скінчилось … Ми вийшли на вулицю та побачили, що вокзал піддався обстрілу з усіх сторін, деякі колії було зруйновано. Мені досі не зрозуміло, яким чином жоден снаряд не потрапив у будівлю вокзалу. Для нас це було диво. Ми були живі. Я, ще була жива …

Потяг затримали на три години та ми, нарешті, дочекалися. Сівши до вагону, я довго не могла оговтатись від пережитого, але сподівалася, що невдовзі повернусь додому, та, з полегшенням, обійму батьків. Гуркіт коліс поступово заспокоював, вибухи залишались позаду. Але, у думках, я переймалася одним питанням: чи залишилась позаду війна?

*****

Не можу сказати, що мені стало легше дихати, ступивши на поріг своєї нової домівки у місті Кропивницькому. Враховуючи пошуки житла та роботи, які не припиняються і по сьогоднішній день. Люди зі Сходу країни, які, тікаючи від проявів війни, роз’їхалися територією України – залишилися сам на сам зі своїми проблемами. З того часу, усі ми стали – переселенцями. Хоча саме по собі слово «переселенець», ніколи не здавалось мені влучним і доречним. Але, так нас назвала влада, тож йдемо по життю з тим, що маємо. І нічого кращого керівництво нашої держави не вигадало, окрім як виділити соціальну допомогу внутрішньо переміщеним особам, у моєму випадку – 442 гривні, на які, до речі, мають право лише працюючі особи.

Ніколи не могла зрозуміти, чому я, проживши у Кропивницькому два, три або п’ять років, повинна що півроку йти до відповідної державної установи та підтверджувати свій статус, а кошти отримувати лише за умови мого офіційного працевлаштування. Виходить непрацюючим людям, які залишились без копійки в кишені, та тривалий час не можуть знайти роботу, гроші не потрібні?

Вперше, йти просити «милостиню» у держави, було завданням не з легких. Жахливе відчуття, хворої на проказу людини. Погляди оточуючих, грубі й нетактовні розмови працівників уповноваженої державної установи, спопеляли все добре, що залишилось в моєму, й без того понівеченому серці. В такі моменти, починаєш розуміти, доки держава, в особі владних органів, не почне з повагою ставитися до мене – я не зможу почати поважати її.

«Доки держава, в особі владних органів, не почне з повагою ставитися до мене – я не зможу почати поважати її»

Я намагалась заспокоювати себе тим, що всі ці проблеми з житлом, роботою та негативом, з яким мені довелось зіштовхнутись, скоро минуть, і я забуду про них як про страшний сон. Та як виявилось трохи згодом, моя «вимушена відпустка» затягнулась. І от вже близько п’яти років, Кропивницький є моїм містом. Язик не повертається назвати його другою домівкою, адже рідна Макіївка назавжди в моїх думках та серці. І надія на повернення та довгоочікувану зустріч з батьками, яких мене позбавила війна, ні на мить не полишає мене.

Однак, так чи інакше, Кропивницький прийняв мене такою, яка я є, а наші з ним особистісні сторони та звички, якось притерлись та, в цілому, прижилися. Я розуміла, що всі досягнення та надбання залишились у минулому, тому доведеться починати життя з чистого аркуша. На жаль, тоді, я навіть не здогадувалась, скільки трагічних подій мені доведеться пережити, скільки рідних людей поховати. Моє життя набирало нових сумних обертів, смуга за смугою, чорні як замащене вугілля, на мене чекали біль, розчарування, смерть ... Та я, якої не було …

«На жаль, тоді, я навіть не здогадувалась, скільки трагічних подій мені доведеться пережити, скільки рідних людей поховати. Моє життя набирало нових сумних обертів, смуга за смугою, чорні як замащене вугілля, на мене чекали біль, розчарування, смерть ... Та я, якої не було …»

Далі буде … (Продовження читайте ТУТ)