Ти українець, а тебе хвилює майбутнє України?

30 серп. 2019 р., 13:41:46

Я ЯКОЇ НЕ БУЛО

(Другу частину розповіді читайте ТУТ)

 

...Тривалий час, я перебувала у творчих поневіряннях та пошуках «себе». Моє «Я» сиділо десь глибоко-глибоко, на занехаяному професійному дні. У Макіївці я працювала на державній службі. Робота мені не аби як подобалась. ЇЇ я продовжила й у Кропивницькому. Повністю віддаючись пенітенціарній системі, у мене навіть у думках не було, що колись я зможу їй «зрадити». Так, тривало доти, доки вона не «зрадила» мене. Тому, врешті решт, прослуживши близько чотирьох років, я прийняла рішення зняти офіцерські погони та піти у «вільне плавання». Ніколи не думала, що наважусь розпрощатись з блискучими зірочками, але порсатись у пенітенціарній «багнюці» мені набридло, та я не бачила більше причин заради чого можна було б продовжувати переживати всі «тяготи та позбавлення» служби. І я пішла. Хоча, й досі озираюсь у той бік, іноді жалкуючи, що так і не здійснила свою мрію – стати справжнім заслуженим офіцером.

 

«Повністю віддаючись пенітенціарній системі, у мене навіть у думках не було, що колись я зможу їй «зрадити». Так, тривало доти, доки вона не «зрадила» мене …»

 

Після цього, мені довелось змінити не одну роботу, переїжджаючи з квартири на квартиру в пошуках більш-менш гідного, але дешевшого житла. Важко було і фізично, і морально. З батьками я за ввесь цей час, жодного разу не побачилась, підтримуючи зв'язок лишень по телефону. До  тепер, вони не можуть зрозуміти, чому я досі не повернулася додому. Іноді кажуть, що я просто не хочу ...

 

шахтний двор

 «Шахта № 21»

 

Та знали би ви, мої рідні, що більш за все в світі я хочу побачити вас, та стерти із ваших втомлених облич усі біди та страждання цих пекельних пяти років. Але, я не чарівниця, і не маю чарівної палички … Кожного дня, я прошу у них пробачення за те, що мене не було поряд у найважчі моменти їхнього життя. І не лише, у них …

 

«До  тепер, мої рідні не можуть зрозуміти, чому я досі не повернулася додому. Іноді кажуть, що я просто не хочу ... Та знали би вони, що більш за все в світі я хочу побачити їх, та стерти з їхніх втомлених облич усі біди та страждання цих пекельних пяти років. Але, я не чарівниця, і не маю чарівної палички …»

 

Напевно, українці настільки сильні, що могли би пережити будь-які випробування. Такою намагалась бути і я. Намагалась, доки одного дня не роздався страшний дзвінок, і я почула, що моєї найріднішої людини більше немає …

 

«Доню, вибач, але я не можу тобі не сказати. Я собі цього ніколи не пробачу, якщо промовчу …» , –  ледь чутно промовляла у слухавку, заплакана мати.

 

«Ні, ні, мамо! Я не хочу цього чути! Нічого не кажи мені! Я не хочу знати!» – перелякано кричала я.

 

Дійсно, я не хотіла цього знати … Кинувши слухавку, я вже напевно знала, що когось з моїх рідних не стало. Я плакала і кричала, кричала та плакала. Думаючи про те, кого я сьогодні назавжди втратила: бабусю, тата, тітку чи дядька ... І, навіть не підозрювала, що війна забрала у мене найдорожче – рідного брата ...

 

Я не могла повірити, що його більше немає. Він був сенсом мого життя, а я його. Ми завжди пишалися тим, що ми є один у одного. Андрій був тим, про кого кажуть: «За ним як за камяною стіною!» Він завжди був поруч, оберігаючи мене від усіх негараздів. Наші з ним розмови та зустрічі були нечастими, але такими цінними. За них я ладна віддати своє життя. І за нього … Кожного дня, я прошу в нього пробачення за те, що не змогла приїхати на його похорон, поглянути на його обличчя та сказати, як сильно я його люблю. Знаю, що ніколи собі не пробачу. Та він – не я, він завжди все розумів та пробачав ...

 

«Кинувши слухавку, я вже напевно знала, що когось з моїх рідних не стало. Я плакала і кричала, кричала та плакала. Думаючи про те, кого я сьогодні назавжди втратила: бабусю, тата, тітку чи дядька ... І, навіть не підозрювала, що війна забрала у мене найдорожче – рідного брата»

 

Інколи, мені сниться один і той самий сон. Він приходе до мене та кличе подивитись на його могилу, на місце, де його було поховано, адже я досі там не була. Корю себе за те, що я погана сестра, й не змогла зробити для нього, найріднішого, те, що повинна була. Знаєте, як це, знати, що твого рідного брата більше немає і не провести його в останню путь? Це не пояснити словами, та я й не намагатимусь. Скажу лиш одне, того дня помер не лише Андрій, а і частина мене – світла та добра, що з того моменту остаточно зненавиділа війну та саму себе.

 

площа 21

 Площа селища «Шахти № 21»

 

Ще не минуло жодного дня, щоб я про нього не згадувала. Починаючи з 2015, я прокидаюсь та засинаю з думками про нього … Ненависть зжирає мене зсередини, а сльози заливають мою занедбану душу. Коли зовсім несила жити, я намагаюсь абстрагуватися, забути, хоча б на мить. Його смерть та прокляту війну. Це мій єдиний порятунок ...

 

Найкращого чоловіка в моєму житті було вбито … Звичайно, розслідування ніхто не проводив. Про що й казати, за тих умов, за діючої окупаційної влади, він нікому не потрібен. Віддавши себе Україні, ставши справжнім офіцером, його життя відібрали жалюгідні «люди», залишивши вдома молоду вдову та маленького сина, якого Андрій з нетерпінням чекав. Так, безкарність, сьогодні, друге імя мого рідного міста. І якби не війна, я впевнена, моя рідна кровинка була би жива.

 

У квітні 2019 року, я написала братові листа, в день його народження, надіславши це повідомлення друзям, знайомим та кумам Андрія.

 

«Ти завжди в моєму серці …

 

Любий мій рідний брате! Привіт …Сьогодні, тобі, моїй найкращій,  чудовій людині мало б виповнитися твоїх молодих та щасливих 38 років … Але, вже чотири роки як ти пішов з мого життя, краще буде сказати, тебе у мене забрали – жорстоко та безповоротно … «Люди», які не заслуговують називатись людьми, ходити землею та дихати повітрям, яке повинно належати тобі … Можливо, у людини, яка була поруч із тобою у той момент, коли ти прощався з життям, у ту хвилину, коли ти назавжди йшов від свого маленького сина, коханої дружини, батьків, від мене … Можливо, рано чи пізно, у неї заболить у грудях те саме, що люди називають «серцем», та вона на собі випробує ввесь той біль, з яким живе твоя родина всі ці роки … І, нарешті, розповість правду про те, що сталося чотири роки тому …

 

Брат! Я люблю тебе! Ти був, є та будеш найкращим чоловіком у моєму житті! Не минуло жодного дня, щоб я про тебе не згадувала … Твою посмішку, лагідні очі та наші з тобою нечасті розмови … Пробач, що не була поруч, коли ти більш за все мене потребував … Пробач, що нікому було протягнути тобі руку помочі, яку завжди та всім протягував ти … Знаєш, життя перевернулося з ніг на голову … Друзі – виявились не такі вже й друзі. Куми – не такі вже й куми. Всі не ті, та все не так … Але, я обіцяю, що намагатимусь зробити світ кращим, і зроблю все можливе, щоб повернутись до нашого дому вже у мирний Донецьк … Мені важко йти, але я йду. Може й не зможу змінити все навкруги, але хоча б спробую змінити думки оточуючих мене людей. Люблю тебе. Сподіваюсь, що колись, ти зможеш мною пишатися. Назавжди твоя, любляча сестра».

 

Так, достукатись до сердець дуже важко. Але, для нас, українців, немає нічого неможливого. Люди, що мешкають на окупованій території, ми з вами – на умовно «мирній» землі, кожного дня зіштовхуємось з несправедливістю, злочинами, безкарністю та корупцією. Та, чи ви ніколи не замислювались над тим, чого так відбувається? Чому ми починаємо ненавидіти та цуратись один одного, паплюжачи гідність справжнього українця? То, можливо, зло – породило зло, в обличчі країни-окупанта? Як ми до цього дійшли? Як проміняли свободу на ворожнечу?

 

Розумію, усі ми різні, з різними поглядами на життя та різними політичними вподобаннями. Однак, погодьтеся, прагнемо ми того самого – мирного неба над головою, нашою, та наших з вами дітей. Тож, може, час припинити розпалювати вогонь ворожнечі та піти на зустріч один одному. І побудувати єдине та спільне щасливе майбутнє. Памятайте, вирішувати тільки нам.

 

 

*****

 

Лише крізь призму років, у мене почало виходити з головою поринати у забуття. Я вже не живу з цим болем, хоча, він продовжує жити зі мною. Юридична сфера, яка була  би найбільш корисною та доцільною для мене, враховуючи мій досвід роботи та освіту, у моєму випадку, виявилась «не підйомною». Однак, завдяки, моральній підтримці оточуючих мене людей, моїх земляків, таких самих «клеймованих» переселенців, як і я сама, мені вдалося знайти себе саме в журналістиці. Та, звісно, зрозуміло, щоб стати справжнім журналістом (так само як і гідним адвокатом чи юристом), треба прожити не один десяток чужих життів та зрозуміти, що насправді являє собою «сила друкарського слова», яку «вагу» вона має в суспільстві та інформаційному просторі.

 

З того часу, як Кропивницький став моєю вимушеною домівкою, я зустрічаю переселенців, яким в багатьох містах України, вдалося зробити те, чого протягом довгих років не вдавалося втілити в життя місцевим жителям: стати членом громади та розвивати місто, ініціювати цей розвиток за допомогою інструментів взаємодії та впливу на владу, своїм невичерпним бажанням жити й працювати. Про їх маленьке життя, і такі важливі для міста чи то села, досягнення, я не втомлююсь розповідати. Адже, саме ці люди, переселенці, перевертають уявлення про людей зі Сходу, відводячи принизливі погляди сусідів, колег по роботі, нових знайомих та випадкових перехожих.

 

 

валя луганск

 Валентина Кулачко, переселенка з Луганська:

 

«Останні шість років нас, просто українців, випробовують на витривалість. Повірте, війна не відпускає, це буде зі мною завжди. Я намагаюсь працювати, відпочивати, але думки мої всі з хлопцями, з тими, хто зараз на передовій. Декого знаю, декого ні, але нас обєднує одне – ми знаємо, що таке гарячі точки. І моя телефонна книга поступово зменшується, а це означає, що знайомі мені люди уходять назавжди … Війна ні для кого безслідно не минає, а з часом ще й хвороби дають про себе знати, і багато хто з нас вже без війни залишають цей світ … Але, не дивлячись ні на що, я намагаюсь жити, творити та допомагати, словами підтримувати тих, хто цього потребує. Ми сильна нація. Все буде»

 

 юля переселенка

 Юлія Іслямова, переселенка з Донецька, викладачка англійської мови, багатодітна мати:

 

«Дивіться з надією не в майбутнє, а в сьогоднішній день»

 

аня кур

Анна Курусь, переселенка з Донбасу:

 

«Увійти в ту саму річку, яка була пять років тому, вже не вийде. Треба жити тут і зараз, тим моментом, який зараз є. Треба спробувати інтегруватися у те місце, де ви зараз знаходитеся, налагодити звязки з суспільством для того, щоб усі знали, хто Ви. Це дуже важко,але воно того варте. Я три роки присвятила цьому, і зараз всі знають хто я»

 

сергій арх

Сергій Теліженко, переселенець з Луганська, «польовий» археолог, який забирає у Землі давно забуті таємниці:

 

«Я проводив розкопки в Криму, писав звіти, їздив додому відпочивати … Так тривало довгий час, доки не анексували Крим, позбавивши мене улюбленої роботи. Після окупації Луганська я не можу повноцінно працювати і на його території. Тому, мені довелось фактично змінити тему своїх досліджень»

 

тур авто

Андрій Турко, переселенець з міста Петровське, творча особистість, фотограф, музикант, люблячий чоловік та батько:

 

«Чим би ви не займалися у житті, робіть це з усією душею» 

 

гін бух

Наталя Гіневська, переселенка з Алчевська, бухгалтерка, що віддала професії 25 років свого життя:

 

«Я залишала рідну домівку з однією торбиною з розрахунком на місяць, на два, та з думками про швидке повернення. Однак, не так сталось як гадалось. Тоді я вперше побачила доти та була під прицілом снайпера. І у пятидесятирічному віці, вимушена була починати все з нуля»

 

суд нат

Наталя Суднікова, переселенка з Зугреса, юрист та любляча дочка:

 

«Українські люди дуже скромні та смиренні, вони заробили більше, однак, вимушені «просити» у держави …»

 

Раніше, мені здавалося, що ставлення до мене як до «другосортної» людини було виключенням. Але, з головою поринувши у роботу журналіста, я зрозуміла, що подібні випадки зустрічаються дуже часто. Дискримінація, приниження на роботі, упереджене ставлення нових і, навіть, старих друзів, відмова бібліотекаря в отриманні улюбленої книги, косі погляди в державних установах, у черзі за довідкою … І все через те, що ти – переселенець. Навіть конфліктні ситуації мають місце в дискусійних питаннях війни та миру. Подібні ситуації, частіше за все, завершуються доведенням того, що ти, ні, не просто пересічний українець, ти – мудріше та сильніше.

 

До того ж, дискримінація в суспільстві це не єдине з чим доводиться зіштовхуватись переселенцям. Слабка нормативна база, закони, що приймаються владою «на благо» переселенців та учасників бойових дій, здаються кепкуванням та звичайним замилюванням очей. Адже, всім відомі наболілі проблеми, пов’язані з житлом, соціальним забезпеченням, які наче б то й вирішені на законодавчому рівні, але, насправді, реальність зовсім інша. І тут вже не до жартів.

 

Люди, які намагаються влаштувати своє нове життя чи ті, хто став на захист своєї держави, проливаючи за неї свою кров. Всі вони, на кшталт жебраків,  вимушені поневірятись коридорами влади, доводячи свої права та випрошуючи надію на краще життя, відповідні житлові умови, належне соціальне забезпечення та підтримку з боку держави та її владних інституцій. Це наше прикре сьогодення. Як ви гадаєте, чи захочуть люди, українці, жити в державі, якій до них байдуже? Чи виникне бажання у їхніх дітей будувати власне майбутнє на своїй рідній землі? Навряд. Лише зробивши країну, мудрою та процвітаючою, люди почнуть по-справжньому пишатися та радіти, що живуть в Україні, а не десь там, в закордонній державі чи на окупованій території. Адже в заможній країні, яка дбає про своїх громадян, неодмінно, захочеться жити.

 

«Лише зробивши країну, мудрою та процвітаючою, люди почнуть по-справжньому пишатися та радіти, що живуть в Україні, а не десь там, в закордонній державі чи на окупованій території. Адже в заможній країні, яка дбає про своїх громадян, неодмінно, захочеться жити»

 

Вже у Кропивницькому, побувавши в «овечій шкурі», у мене не зникло бажання допомагати людям, які зіштовхнулись з війною, а це, насправді, майже вся українська нація. Не зважаючи на ввесь біль, що мене переповнює, я розумію, що залишатись осторонь не можна. Адже, якщо я хочу, щоб Україна повернулась до мене, я маю озирнутись на неї. Та не бути байдужим до жодного з українських життів.

 

«Не зважаючи на ввесь біль, що мене переповнює, я розумію, що залишатись осторонь не можна. Адже, якщо я хочу, щоб Україна повернулась до мене, я маю озирнутись на неї»

 

З року в рік, перетинаючи кордони непорозумінь, я бачу одну прикру істину – життя переселенців вже давно нікого не цікавить, адже всі звикли. Ну існує в нашій державі така категорія громадян, і що з того? Яке відношення я маю до їхнього горя та особистих проблем? Навіть співчуття не рідко стає чужим та чимось невідомим. Виходить, що на більше, нас, українців, здебільшого, не вистачає. Та, невже серед нас немає українців, яким ще болить за Україну? Які готові боротися за її та своє життя?

 

Я відмовляюсь в це вірити … Так, усі ми, вже не ті, що були раніше. Чимало наших життів розбито на тисячі дрібних уламків, які вже ніколи не зібрати до купи. Дехто з нас, вже ніколи не побачить своїх рідних та коханих, дехто не повернеться до свого зруйнованого будинку. Сотні матерів не побачать своїх синів,  десятки дітей не відчують обіймів люблячих батьків. Але, ми не можемо продовжувати своїми руками вбивати Україну, ділити людей на «касти», звинувачувати один одного в наших спільних бідах та наболілих втратах. Доки на тлі нашої рідної землі ще є «живі» місця. Повернімо мир. Не дамо вбити Україну.

 

«Так, дехто з нас, вже ніколи не побачить своїх рідних та коханих, дехто не повернеться до свого зруйнованого будинку. Сотні матерів не побачать своїх синів,  десятки дітей не відчують обіймів люблячих батьків. Але, ми не можемо продовжувати своїми руками вбивати Україну, ділити людей на «касти», звинувачувати один одного в наших спільних бідах та наболілих втратах. Доки на тлі нашої рідної землі ще є «живі» місця. Повернімо мир. Не дамо вбити Україну»

 

*****

 

Так, я «донецька», і я цим пишаюся, тому що, як ніхто інший, я люблю Україну. Однак, особисто мене, лякає те, що люди сповна не розуміють, що значить бути «переселенцем», своєю ненавистю та байдужістю до «людей зі Сходу», ні на крок не наближуючи нас до миру.

 

Чи відомо Вам, що байдужість однієї людини може призвести до відчуття, що від тебе відвернувся увесь світ. Що ти – не такий вже й важливий. А, якщо, ти не просто пересічний українець, ти – переселенець, який на власній шкурі випробував та відчув, що означає бути вигнанцем. Тільки уявіть. Людина, вирвана з комфортних для неї умов, яка пережила всі жахи війни, втратила свій дім, свою родину, тепер – чужа серед своїх. Тепер – вона не така як усі, хоча такий самий українець як і мільйони інших в нашій країні. Чи цікаво комусь, як вона жила раніше та чим живе зараз, і те, що їй хочеться хоча би ще один раз ступити на поріг рідної домівки та побачити батьків … живими … Чи не боїтеся Ви – держава, в особі владних органів та «некерованих» керівників, прогнилих корупцією до кінчиків пальців, суспільство з сумнівними ідеологічними міркуваннями щодо поділу України та її народу на дві зарозумілі касти – через своє байдуже ставлення до того, що відбувається в Україні та відсторонення від переселенців, вже завтра стати такими ж як вони – переселенцями?

 

«Чи не боїтеся Ви – держава, в особі владних органів та «некерованих» керівників, прогнилих корупцією до кінчиків пальців, суспільство з сумнівними ідеологічними міркуваннями щодо поділу України та її народу на дві зарозумілі касти – через своє байдуже ставлення до того, що відбувається в Україні та відсторонення від переселенців, вже завтра стати такими ж як вони – переселенцями?»

 

Цікаво, люди тільки намагаються здаватись байдужими та непричетними, чи, насправді, це і є гірка правда нашого сьогодення? Зі спливом нескінченно довгого часу, проведеного в пошуках та поневіряннях, я все частіше впевнююсь у тому, що зерно байдужості живе й колоситься у кожному з нас, ким би ми не були, та як би нас не називали. Подібна ситуація, нажаль, існує не лише на місцевому рівні, а й у контексті всієї держави. Цим жахливим почуттям заражена вся велика українська спільнота, а міжособистісним стосункам людей, як ніколи, залишається бажати кращого. Таким чином, самі того не помічаючи, ми робимо все можливе та неможливе для того, щоб війна тривала. Продовжували гинути захисники України, невинні громадяни та наші з вами діти. Разом з цим, ми повністю забуваємо про мирні процеси.

 

Так і є. На жаль, мало хто з нас замислюється над поняттям «мир» та його значенням. Деякі, не лише не думають про те, як його досягти, але й в принципі не знають, що це таке. Люди можуть роками роздумувати як забезпечити країну новою зброєю, зміцнити армію, призвати молодих хлопців задля оборони своєї держави. При цьому, нічого не робити для того, щоб змінити хід подій та своє життя. А як інакше, адже більшість з нас розуміють, що держава, в цілому, нічим їх в житті не забезпечила, окрім поневірянь знімними квартирами та закордоном у пошуках кращої долі.

 

Хоча, як на мене, роль суспільства в процесі розвитку та підтримки миру, є неоціненою та, насправді, недооціненою, у першу чергу, самими ж людьми. За бажання, кожен, може хоча б спробувати зняти з бездумного натовпу «рожеві окуляри», що завдяки багаторічній інформаційній пропаганді, вже майже намертво прижились на «зомбованих» обличчях людей.

 

«Як на мене, роль суспільства в процесі розвитку та підтримки миру, є неоціненою та, насправді, недооціненою, у першу чергу, самими ж людьми»

 

Серед усього цього безладу та «переселенського хаосу», я вже давно помічаю втомлені погляди. Невдоволення владою та постійні конфлікти між різними суспільними ланками, не аби як виснажують, призводячи українців ще до більшого морального занепаду. Так, я розумію, ми можемо бути втомленими. Але ніяк не байдужими.

 

Передивляючись уривки зі свого життя, як кадри застарілого кінофільму, я розумію, що скласти в єдине ціле уламки мого, колись щасливого щастя, вже не вдасться. Інколи, мимоволі, опускаються руки. Дивлячись в дзеркало, ти бачиш не себе, принаймні не ту, якою була ця, тепер, виснажена та зламана дівчина, пять років тому.

 

Однак, прислухайся, мій пульс слабкий, але впевнений. Бачиш, я вперто крокую тобі назустріч. З моєї душі стирчать гострі уламки, а серце сповнене кривавого свинцю. Мій погляд до божевілля сумний, але сповнений сотнею виплаканих надій. Мої ноги обпечені жагучою кропивою, я жалюгідно падаю, але гордо підіймаюсь. Українцю, бачиш, я протягую тобі руку – сильна дочка своєї країни. На останньому диханні, але ще жива, «донецька» українка.

 

«Прислухайся, мій пульс слабкий, але впевнений. Бачиш, я вперто крокую тобі назустріч. З моєї душі стирчать гострі уламки, а серце сповнене кривавого свинцю. Мій погляд до божевілля сумний, але сповнений сотнею виплаканих надій. Мої ноги обпечені жагучою кропивою, я жалюгідно падаю, але гордо підіймаюсь. Українцю, бачиш, я протягую тобі руку – сильна дочка своєї країни. На останньому диханні, але ще жива, «донецька» українка»

 

Щиро Ваша, Тетяна Случанська

Кількість коментів у цієї статті: 0

Залишити коментар

Вашу адресу електронної пошти не буде опубліковано.