Пан Юрій чесно зізнається, що до 2014 року він був далекий від будь-яких громадських справ, і навіть не думав, що колись потрапить у вир соціальної сфери, так само як і не уявляв те, що його великій родині доведеться зіштовхнутись з війною, й більш того, стати тими, кого тепер називають переселенцями. Сім’я Зикових уособлювала собою звичайну працьовиту українську родину. Троє дітей, затишок в оселі, кар’єрне зростання на шахті – все, чим опікувався та на благо чого працював пан Юрій. Працюючи на водовідливі, турботливий батько розумів, що цього для належного забезпечення його родини замало, тому, одного разу, побачивши на роботі оголошення щодо набору на навчання до технікуму, не вагаючись прийняв рішення навчатись, адже в пріоритеті була краща посада, вища заробітна плата та соціальний статус. Після завершення навчання, Юрій Зиков пішов працювати гірським майстром, заробітні плата помітно зросла, а життя стало цікавішим.
«Здавалося, те, що з нами відбувалося, насправді не може відбуватися, ніколи й ні з ким. Це не може бути правдою»
Як і більшість українських родин, що намагалися втекти як най далі від усього того жаху, який обрушився на їхні голови, сім’я Зикових вимушено залишила свою домівку, виїхавши до міста Вінниця – найбільш комфортне, на думку родини, місто України, для проживання їхньої великої сім’ї. Відпустка, довжиною в один місяць, затягнулася. І от, вже як п’ять років, Вінниця є вимушеною домівкою пана Юрія, його коханої дружини та діток, які підтримують люблячого батька та чоловіка у скрутні моменти життя, надаючи йому наснаги та сил йти вперед, і, тепер вже, працювати не лише на благо їхньої великої родини, а й на благо десятків українських родин, що, як і вони, стали вимушеними переселенцями.
Провівши декілька місяців в очікуванні можливості повернутись додому, пан Юрій вирішив, що жити надіями, які можуть тривати невизначений проміжок часу, більше не можна. Тому, не цураючись будь-якої праці, та маючи досвід у будівельних роботах, чоловік вирішив заробляти на життя саме проведенням ремонтів та відповідним оздобленням приміщень. Так тривало близько року, доки у 2015 році Юрій Зиков не поїхав працювати на будівництво до міста Києва.
Скажіть, пане Юрію, як Ви потрапили до соціальної сфери та стали головою Громадської організації «Об'єднання переселенців «Спільна справа»?
Знаєте, просто настав такий момент, коли я озирнувся навколо і побачив гнітючу реальність, в якій живе не лише моя родина, а й сотні інших родин переселенців. Хоча, судячи з телевізійних програм, переселенці у нас живуть краще за всіх. Держава всім підставляє своє плече, вирішуються різні соціальні питання, питання з житлом. Та, насправді, я розумів та на власні очі бачив, що дійсність прямо протилежна тій, яку ми бачимо на екранах телевізорів. Мені хотілося щось з цим зробити. Однак, разом з тим, я чудово розумів, що добиватися вирішення певних питань самотужки буде дуже важко і практично неможливо. Тому, вже в травні 2015 року була створена Громадська організація «Об'єднання переселенців «Спільна справа», засновниками якої стали п’ятеро небайдужих людей з різних областей України, з якими ми познайомилися в Автомайдані. А укріпила наша ГО свої позиції, власне кажучи, завдяки підтримці Громадських організацій Вінниччини, таких як «Джерело надії», «Гармонія», за допомогою яких наша організація отримала додаткові інструменти для розвитку та вдосконалення.
«Ми об’єдналися, і це, насправді, стало найважливішим кроком у напрямку створення Громадської організації «Об'єднання переселенців «Спільна справа», завдяки чому, нам вдалося винести вирішення питань, що стосуються переселенців, на зовсім новий рівень»
Крім того, розумієте, коли ти ходиш коридорами влади, оббиваючи пороги кабінетів її уповноважених органів як приватна особа, це одне. Зовсім інше, коли ти є представником громадської організації. Інше ставлення, інше сприйняття проблеми, так би мовити. До речі, я пам’ятаю як ми раділи, коли перші сто переселенців заповнили наші анкети, які ми спеціально для них розробляли. А завдяки нашим партнерам, зокрема ГО «Гармонія», у 2015 році, ледве ставши на ноги, ми розробили проект першого бюджетного фінансування громадської організації "ОП" Спільна справа", і вже у 2016 році отримали бюджетне фінансування від органу місцевого самоврядування. Це була велика радість, ви собі навіть не уявляєте. Заручившись підтримкою ОМС ми отримали не лише фінансування, а й приміщення.
«Зараз я йду лише вперед, не озираючись назад»
Громадська організація «Об'єднання переселенців «Спільна справа» провадить свою діяльність вже протягом чотирьох років, тож, скажіть, пане Юрію, які результати роботи вона має на сьогоднішній день?
Перш за все, наша ГО увійшла до складу Громадської Ради при Міністерстві з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо-переміщених осіб. На мою думку, для громадської організації, яка займається безпосередньо переселенцями, це пік діяльності, коли з’являється можливість напряму вийти до центру прийняття рішень. Взяти, хоча би, програму субвенцій, яка існувала лише в межах певної території, й почала працювати на всій території України, я вважаю, в цьому є й наша заслуга. Протягом усієї історії ГО "ОП" Спільна справа", ми підтримуємо думку про те, що переселенці розподілилися по всій території нашої країни, тому, допомога та підтримка від грантових організацій та держави, повинна йти пропорційно кількості переселенців, що знаходяться в кожній з областей України. Також, ми запустили кілька програм у Вінницькій області. Це перебудова житлового приміщення під житло для внутрішньо-переміщених осіб та відкриття житлово-будівельного кооперативу. Зараз, вирішується питання щодо виділення землі для цього ЖБК, на якому ми зможемо збудувати будинок.
«Ми провели велику роботу з переселенцями, об’єднавши людей. Близько двох з половиною тисяч бенефіціарів, зареєстровані в ГО "ОП" Спільна справа", також, існує комунікаційна площина до якої вони у будь-який час можуть звернутись»
80% осіб, які отримують нашу гуманітарну допомогу, являють собою приймаючу громаду. Тим самим, ми вирішуємо питання інтеграції переселенців у ці приймаючі громади. Ми налагодили комунікацію з органами місцевого самоврядування щодо питань, пов’заних з внутрішньо-переміщеними особами, їх пенсійним забезпеченням. Якщо та чи інша людина, переселенець, не може вирішити певні питання, він може звернутися за допомогою до нашої Громадської організації, й в результаті добитися розгляду свого питання навіть на рівні Міністерства. Задля належної комунікації з суспільством, створений та діє сайт ГО "ОП" Спільна справа", крім того нас можна знайти в мережі Facebook, де люди онлайн можуть спілкуватися та комунікувати між собою. Разом з тим, ми допомагаємо розвитку малого та середнього бізнесу, який знаходиться у Вінницькій області.
«Загалом, ми відкрили 11 відокремлених підрозділів в 9 областях України. Адже, ми хочемо масштабувати нашу концепцію спілкування та вирішення питань переселенців, ділячись з іншими своїм власним досвідом»
В Україні існує чимала кількість громадських організацій, які займаються питаннями ВПО, така ж чимала їх кількість не приносить бажаних результатів своєї діяльності. Тож, скажіть, пане Юрію, чому так відбувається, та що, на Вашу думку є у Вас, як у голови ГО "ОП" Спільна справа", чого немає у них?
На мою думку, це перш за все, пов’язано з тим, що у кожної громадської організації свій підхід до вирішення того чи іншого питання, та свої методи роботи. На жаль, нерідко, тут відіграє роль особистісний фактор та власне сприйняття того, що ти робиш, і для кого. Прикро, але внутрішні амбіції нерідко застилають очі деяким громадським діячам, однак це суто особистісний фактор. Також, я вважаю, що певною цільовою аудиторією, у нашому випадку, внутрішньо-переміщеними особами, повинні опікуватись вихідці з цієї самої середи, тобто, такі ж переселенці, які будуть найбільш замотивовані. Інколи, спілкуєшся з деякими людьми, й вони кажуть «Як я вас розумію». Але, насправді, як ви можете мене зрозуміти, коли я за один день залишився жебраком, без роботи, житла, в чужому агресивному середовищі. Я приїхав до Вінниці з однією сумкою та трьома дітьми, вирваними з комфортних для них умов. І, стоячи десь на роздоріжжі, я зрозумів, що потрібно не лише нести відповідальність за себе та своїх дітей, а й спробувати допомогти іншим, таким самим як я, колись знедоленим та позбавленим своїх надбань, переселенців, які хочуть не лише називатись українським народом, а й користуватись усіма, належними їм за законодавством України, правами. Адже, як виявилось, в нашій країні немає не тільки політичної волі, а ще й права голосу, яке є дуже важливою складовою в процесі комунікації з владою. Зараз, ми, переселенці, безумовно обмежені в правах, тому головною місією нашої ГО є поновлення цих прав, а питання житла, у свою чергу, також є першочерговим завданням, що потребує невідкладного та якнайшвидшого вирішення. Це базові речі, без яких неможливо нормально жити.
«Ситуація в чому? А в тому, що в нашій ситуації може опинитись кожен. Ми ж не винні, що зайшли в Донецьку та Луганську області. Могли зайти в Чернігівську чи Сумську? На нашому місці може опинитись кожен. І що тоді? Тоді ми половині населенню України заборонимо голосувати, і як взагалі ми будемо ставитись до цих людей? Чому, коли в Карпатах відбувається повінь, держава населення Карпат не відкидає, а, навпаки, виділяє людям відповідні кошти, бо це вважається надзвичайною ситуацією. Тут постає питання, в країні залишилось два з половиною мільйони безхатченків, чому нікому до цього немає діла? Адже, це теж надзвичайна ситуація»
Залишити коментар