Уявіть, що невелике містечко змогло протистояти навалі ворога завдяки своїм патріотам та волонтерам. У час, коли за наказом виїхали органи прокуратури, поліція та СБУ, за свій дім боролися звичайні мешканці. Секретар міської ради м. Ніжина Юрій Хоменко саме так і розповідає неймовірну історію війни на теренах Чернігівської області. Поговорили про початок вторгнення, здобутки і виклики реалізації волонтерства та міжнародної співпраці.
— Як би Ви оцінили організацію волонтерства в місті Ніжин та нашому суспільстві загалом?
— У перші дні протистояння, коли ми зрозуміли кількість потреб військових, почали утворюватися осередки волонтерства. Я запропонував створити координаційний штаб при міській раді — залучили підприємців і почали серйозно працювати. Паралельно бачили інші волонтерські об’єднання на старті своєї роботи. Але є зворотній бік медалі: я неодноразово намагався всіх зібрати. Ми проводили наради, на яких закликав допомагати одне одному, щоб не робити однакову справу. Траплялося, що три групи волонтерів їздили лише на одну ділянку годувати військових, а на проблемних місцинах люди залишалися незабезпеченими. У волонтерстві є і унікальність, і багато проблем українського суспільства. Також згадую, коли нас «брали за горлянку» люди й наказували зламувати магазини з технікою. Ми цього не зробили: намагалися купувати за свої кошти гаджети для військових або збирали на них. Пізніше відкривалися кримінальні справи на тих, хто вилучав пристрої. Сьогодні ти хочеш швидшої перемоги, завтра — маєш через це багато клопоту.
Оборона Ніжина: Юрій Хоменко з побратимами оікує на ворога біля танку 58-ої бригади
— Чи вся волонтерська діяльність України здійснюється на засадах безкорисливості?
— Благодійники погано вміють об’єднуватися: діляться на окремі купки й проводять змагання «хто крутіший». Це ніби класно, бо перегони завжди сприяють розвитку, проте в результаті ми маємо ряд питань. Не всі волонтери порядні, як і будь-яке угруповання людей. Ми бачимо, що особи, які давно займаються благодійністю без додаткових заробітків, їздять на дорогих машинах, користуються останніми айфонами та при цьому кричать, що все на ЗСУ. Також вони паплюжать славу людей, які дійсно збирають кошти та допомагають військовим. Щоб цього не було, я завжди брав на себе відповідальність і за кожною автівкою намагався їздити сам. Сісти в потяг до Литви з 10-12 тисячами євро, привезти три автомобілі, не спати вночі, але прослідкувати весь процес є найвдалішим форматом, коли ти можеш відзвітувати за будь-що. При всіх недоліках волонтерство в Україні — це неймовірна річ. Багатьом у світі є, чому повчитися.
— З Вашої відповіді випливає наступне питання: подолавши такий складний шлях до Литви, що ви відчували, віддаючи машини захисникам?
— З 2015 року, часів АТО, я заїжджав на передові позиції. Після того, як доводилося бачити жахливі умови ведення бойових дій, приходило розуміння, наскільки підтримка важлива для військових. Авжеж, це неймовірне відчуття допомагати, проте і в цьому є проблема. Я — людина навчена, тому постійно кажу собі, що ніколи не варто чекати подяки. Так влаштовано суспільство: навіть твої гарні справи перекрутять, вкажуть на їх хибність або взагалі знецінять.
Юрій Хоменко з авто для військових, купленим разом з друзями
Одна з 30 автівок для ЗСУ готова відправитися на позиції
— А чому деякі громадяни ніби не помічають плоди праці волонтерів? Чи може ця тенденція бути спеціально націленою на розпал конфліктів усредині держави?
— Звісно, саме такий прийом застосовує ІПСО (інформаційно-психологічна операція) росіян. Українцям закидуєш будь-що — і ми одразу сваримося. Нашим громадянам, які намагаються досягти власної корисливої мети, також вигідно. Я впевнений, коли люди не сплять ночами та збирають кошти, а потім чують у спину, що вони мало витратили або взагалі вкрали — аж ніяк не джерело натхнення. Цим вправно маніпулюють вороги й, на жаль, у них непогано виходить.
—Також цікаво дізнатися більше про потужні співпраці з іноземними партнерами.
— Налагодження міжнародних відносин — це вже дієва допомога в багатьох напрямках. Усі розуміють, що бюджети скоротилися, тому одним з варіантів розвитку є співпраця з іноземними агенціями, донорами, містами тощо. Ми намагалися знайти будь-яких знайомих у різних країнах, які змогли б познайомити з впливовими людьми, налаштувати зв’язки, долучити послів тощо. Зараз Ніжин нараховує багато міст-побратимів: у Польщі — Свідніца, Олькуш, Дембиця; у Фінляндії — Іматра; у Бельгії; домовлялися й у Франції — місто Сен Жермен. Також ми зустрічалися в Німеччині за довгими потужними перемовинами, бо німці дуже обачно підходять до такої співпраці. Вдалося підписати угоди з трьома містами, одне з них — Вольфсбург, яке відоме штаб-квартирою найбільшого у світі заводу «Фольксваген».У переліку найперших країн, що дуже нам допомагали, була Латвія, місто Прейлі. За цей час від партнерів ми отримали пускові установки, обладнання для боксерського залу, не одну фуру продуктів харчування, автомобілі. Сюди також входить обмін наших дітей в їхні оздоровчі табори. Пригадую, що від посольства Японії це були генератори надвисокої потужності, які коштують по 15 млн грн. Ми навіть досягли Америки: там у нас є місто-побратим. Такі зв’язки дають можливість, щоб про Україну чули, не забували та хотіли допомагати їй.
Юрій Хоменко підписує угоду між містами Ніжин - Вахтебеке (Бельгія)
Олександр Кодола, міський голова м. Ніжина, з президентом Франції Емманюелем Макроном та його дружиною на з’їзді мерів у Парижі
Усі світлини використані з особистого архіву Юрія Хоменка
Залишити коментар