Хто вирішив долю Богдана Марченко?

Від шкільної лави до лави підсудних один крок. Чому так сталося?

Є на Кіровоградщині село Витязівка в Бобринецькому районі Кіровоградської області. Колись заможне та квітуче, в якому тепер процвітає лише анархія. Таке собі село без правил, де вже давно не діють закони, де самі люди навіки забули та викорінили поняття моралі.

Вже впродовж десяти років на території Витязівки відбуваються дивні речі. Чи не кожної неділі побиття, пограбування і таке інше, в стилі «не впійманий – не злодій», а якщо і застали когось на гарячому чи довели причетність до «гострої» справи, то завжди можна домовитись або вирішити питання із застосуванням фізичної сили. І немає місцевим жителям ні сну, ні спокою, ходити селом озираючись, стало для селян не лише простою звичкою, а й запорукою вдало дістатись додому, хоча дім як такий перестав бути тут безпечним місцем безмежну кількість років тому.

беспредел

Серед усього цього беззаконня та безладу, жив простий сільський хлопець Богдан Марченко. Хлопець, який мріяв, кохав та прагнув продовжити своє молоде життя, навчання та працю, у країні перспектив та можливостей – Польщі, куди вже тривалий час їздить на заробітки вся його велика родина. Та мріям юнака не судилось здійснитись.

Богдан Марченко

8 березня 2019 року, звичайний день у колі рідних, подруги та коханої дівчини, став для хлопця роковим.

Рідний брат Богдана, Олександр Марченко, разом зі своєю дружиною Іриною, відзначав весняне свято у місцевому сільському кафе. Та чи знав Богдан, що дзвінок Сашка з проханням забрати їх з бару додому, стане вирішальним в його житті? Лиш не почуй він дзвінка, чи то не візьми слухавки, можливо можна було б уникнути жахливих подій того вечора?

Однак, як завжди безвідмовний юнак, взяв слухавку та приїхав за братом, ставши свідком «розбірок» між своїми родичами та місцевими жителями, які також проводили святковий вечір у цьому ж закладі. Якби Сашко та Ірина, по приїзду Богдана, одразу сіли б до машини та поїхали світ за очі, таким чином уникнувши подальшого з’ясування стосунків з компанією опонентом, можливо юнак зараз відпочивав би в своїй зручній постілі, замість того, щоб проводити безсонні ночі на тюремному ліжку?

Але, початий між компаніями конфлікт, невпинно зростав та, на привеликий жаль для Богдана, все ж, досяг свого апогею. Коли рідний брат хлопця почав знімати з себе куртку, і коли на нього пішов інший молодик, Богдан не роздумуючи підійшов до машини, на якій приїхав, та дістав з бардачка ножа. Цікаво, як би склались події того вечора, якби люблячий батько обрав для свого сина інший подарунок замість гострісінького ножа? Можливо, зроби батько інакший вибір, Богдан би зараз пив каву у колі родини, замість того, щоб тепер ковтати тюремну баланду?

Та чи міг подумати юнак, що колись доведеться у такий спосіб скористатися подарунком батька? Хотів захистити себе, брата чи його дружину? Напевно, саме міцні сімейні узи зіграли, у цьому випадку, ключову роль.

Під час бійки, Богдан заподіяв одному з її учасників ножове поранення, до лікарні пораненого везли не лише брати, а й їхня мати. Та в стінах медичної установи потерпілий помер.

Цього ж дня, по обіду, Богдан разом зі своєю подругою та дівчиною заїжджали до кафе, в якому розвивались вищевказані події, де зустріли брата юнака, Сашка, під час розмови з яким Богдан почав, що ви собі думаєте, плакати. Чому спокійний, врівноважений хлопець, який наочно не виявляє своїх почуттів, ні радості, ні смутку, раптом почав плакати? Що він повинен був почути чи, що повинно було статися, щоб привселюдно вивести з рівноваги зовні емоційно байдужого юнака? І це напередодні вечірніх подій з різаниною.

Рідні, близькі, друзі та знайомі Богдана й досі не можуть повірити в те, що сталося. Зі сльозами на очах мати Богдана, Марія Іванівна, розповідає про сина: «Синочок мій, Богданчик, завжди був настільки доброю, відкритою людиною, у будь який час був готовий прийти людям на допомогу та простягнути руку помочі. У нього були гарні відносини з усіма, і з дорослими, і з малими. Не раз доводилось залишати його з маленькими племінницями, і він про них добре піклувався, бо любить їх, і всю нашу родину».

Родня Марченко

«Дівчатка, коли залишались разом з Богданом, завжди були охайні та гарно вдягнені … Видно було, що Богдан про них піклується ... – каже подруга дитинства, Аліна.

«Богдан у мене спортивний хлопчик, – продовжує мати – ніколи не пив, не курив, уникав конфліктів. Дискотеки для нього не були розвагою, тому й не ходив на них ніколи. Переважно ввесь час проводив зі своєю дівчиною, з якою зустрічався вже близько двох років».

грамоти марченко

«Минулим літом Богдан разом із родиною їздив до Польщі працювати – збирав полуницю, а на зароблені гроші подарував своїй дівчині телефон, бо в неї його не було, каблучку та двох голубів, такий от романтик. І про мене не забув, подарував ланцюжок» – з посмішкою згадує подруга хлопця Аліна.

На жаль, як нам стало відомо, дівчина Богдана, яку він досі дуже кохає, після цього випадку, від нього відвернулася, й не підтримує з ним жодних контактів. Ніби то, батьки дівчини заборонили їй з ним спілкуватись. Так чи інакше, юнак проводив з нею ввесь вільний час, бережно дбав про своє кохання, приділяв любій дівчині увагу, дарив подарунки, будував плани на майбутнє. А тепер залишився без підтримки тієї людини, якої він зараз, можливо, більш за все потребує. Прикро, та лише біда може перевірити стосунки на міцність, і не завжди ця перевірка є вдалою.

богдан з девушкой

Марія Іванівна каже: «Богдан був дуже працьовитим, завжди допомагав мені по господарству, навіть хатню роботу виконував, ніколи не відмовляв, навіть, коли щось йому не хотілось робити. Допомагав ловити та потрошити рибу з орендованого нами ставку, інколи ходив охороняв став та жодного разу через незаконний вилов риби ні з ким не посварився».

«Інколи я ходила на став разом із Богданом, щоб не так йому сумно було … Коли він бачив, що хтось сидить на березі ловить рибу, він ні в якому разі не вирішував питання криком. Спокійно підходив до людини, вибачався, казав, що став перебуває в оренді та ловити рибу тут не можна, просив зібрати вудки та піти», – згадує подруга дитинства Аліна.

Мати юнака розповідає: «Богдан ніколи не гербував роботою. У минулому році їздив з нами до Польші працювати. Сам себе взував, одягав. І про мене завжди памятав: дарував квіти, а в цьому році навіть купив для мене набір посуду. Та все мріяв … »

мати богдана

«Буду добре вчитись, почну працювати та машину тобі куплю, мамо, білу, щоб не так важко тобі було … », – зі сльозами згадує пані Марія розмову з Богданом.

У цьому році Богдан Марченко мав закінчити одинадцятий клас, здати ЗНО, відсвяткувати випускний у колі однокласників та поїхати вчитись до Польші, як він мріяв, на крановика. Класна керівниця розповідає про свого учня: «Богдан завжди був ввічливим, слухняним та порядним юнаком, дисципліну в школі не порушував. Щоправда у навчанні трохи плавав, але завжди старався в силу своїх можливостей. З ним ніколи не було ніяких проблем. Хлопець завжди вітався, посміхався, не був вигнанцем, дружив з усіма. Не залишався осторонь культурно-масових заходів, які проводились в стінах школи, щоправда цікаво казав: «Вірші розповідати не буду, а от з організацією заходу допоможу».

школа богдана

Директорка школи, в якій вчився хлопець, каже: «Богдан завжди був позитивним, спокійним, щоправда, трохи мовчазним, неемоційним, усі проблеми та радощі переносив у собі. Полюбляв спорт: волейбол, баскетбол, та якихось видатних досягнень не мав, займався спортом на рівні з класом. Також, брав участь в художній самодіяльності, без особливого ентузіазму, але, якщо треба танцювати – буде танцювати, якщо треба співати – буде співати. Такий от він. Для участі в ЗНО ми встигли його зареєструвати, але, як пояснили мені уповноважені особи в слідчому ізоляторі, де зараз перебуває Богдан, у них екстернатна форма навчання, там свої правила. Тож, ЗНО Богдан так і не склав. Випускний клас, клас Богдана Марченко, подарував школі вишитий рушник з іменами випускників, його імя також там є. Це вже про щось каже. Що діти від нього не відвернулись …»

випускний клас

«Якби Богдан прийшов на випускний, клас прийняв би його в свою сімю …», – каже директорка школи.

Працівниця сільської лікарні пані Галина розповідає: «Богдан виріс на моїх очах, з малку дружили вони з моєю онукою Аліною, не розлий вода, як брат з сестрою росли, і зараз вони найкращі друзі. У те, що сталося, просто неможливо і не хочеться вірити. Богдан завжди був нормальною, адекватною людиною. Потрібна допомога на городі, вдома прибрати, компютер полагодити – Богдан тут як тут. І завжди щиро все робив, не дебоширив, не пив, не курив. Онука моя, Аліна, три дні сльози лила, не могла прийти до тями та повірити в те, що сталося. Та і зараз не вірить. Але, як може, підтримує його…»

Подруга дитинства, Аліна, ледь втримує сльози: «Кожного літа ми з Богданом проводили разом. Завжди він допоможе, ніколи не відмовить. Навіть коли ми з ним сварилися, від завжди балакав спокійно й намагався залагодити конфлікт. Я могла підвищити на нього голос, він же ніколи. Завжди робив те, що мама скаже, ніколи не запізнювався додому, якщо рідним була потрібна допомога, одразу ж все кидав та йшов додому. Постійно був охайний, стежив за собою. Веселий, навіть разом з моєю мамою жартома кепкували наді мною. Та я, звичайно ж, ніколи не ображалася. Хоч балакав він не так вже й багато, але з ним можна було поспілкуватись на будь-яку тему, він завжди мав, що сказати. Та його проблема в тому, що він не може аналізувати ситуацію. Деякі предмети в школі йому давалися важко. І тут на допомогу вже приходила я. Займалася з ним, привозила з міста книжки. Так, потроху підтягували його навчання. Чому так сталося? Не розумію, і не вірю. Люблю його як брата та як можу підтримую, щоб він не падав духом …»

Комната богдана

Зараз Богдан перебуває під вартою в Державній установі «Кропивницький слідчий ізолятор». Нам вдалося поспілкуватися з психологом установи Тетяною Ковальовою, ось що вона розповідає про хлопця: «Перше враження, яке на мене справив Богдан було почуття безмежної ввічливості, поваги до оточуючих, відвертої скромності та сором’язливості. Окрім цього, юнак вирізняється з поміж інших ще й мовчазливістю, інколи обмежується лише привітанням, хоча лише нещодавно він перший промовив до мене доброго дня. Та потроху наші розмови з ним подовжуються, щоправда, на не тривалий проміжок часу. Видно, що йому важко і він все переживає в собі, та, поки що, не наважується вголос про це казати. Мати Богдана приходить щотижня, приносить передачки не лише для нього, а й для хлопців, які перебувають разом із ним. Крім того, Марія Іванівна завжди питає, може дітям потрібні якісь речі чи взуття. Одним словом, хоче допомогти, і не тільки своїй дитині, а й іншим дітям …»

сизо

Отже, Богдан Марченко – спокійний, врівноважений, неговіркий, добрий, чуйний, неконфліктний, без шкідливих звичок молодий юнак, люблячий син та турботливий хлопець, справжній друг та просто гарна й безвідмовна людина – змінив шкільну лаву на лаву підсудних. Чому так сталося? Чому юнаку, який характеризується у школі, в селі, в колі родини, друзів та знайомих виключно позитивно, довелось завершити своє молоде життя, так толком його й не розпочавши? На чиї плечі лягає провина за те, що сталося в той жахливий вечір? І хто відповість за вкрадене щастя та нездійсненні мрії простого сільського хлопця? Може суспільство, яке загрузло у розбраті та чварах? Чи правоохоронні органи, що ніяк не реагують на розгул беззаконня та самоправства в селі Витязівка? Чи може опинився хлопець ні в той час, ні в тому місці? Чи може це доля, яка зіграла з добропорядним хлопцем злий жарт? Чи може є щось інше, про що не можна казати в голос, і про що ми з вами навряд чи коли дізнаємось? 

Коментарі

Кількість коментів у цієї статті: 0

Залишити коментар

Вашу адресу електронної пошти не буде опубліковано.