Ганно, розкажіть будь ласка трохи про себе, звідки Ви, як опинились у місті Світловодську?
У Світловодську вперше я побувала ще в 2007 році, приїхала, роздивилась місто, і вже в 2009 народила там сина. Згодом повернулась до батьків на Донбас у Добропільський район, звідти я родом. Та війна розпорядилась інакше. Я зрозуміла, що в рідній домівці просто не можна знаходитись. Вагалася між Києвом і Світловодськом та часу на довгі роздуми не було. Я вирішила, що в столиці для дитини буде занадто інтенсивне життя, а Світловодськ мені дуже сподобався, гарне місто з великим потенціалом. Тому, нашою новою домівкою з малим Костянтином, став саме Світловодськ, де ми, власне кажучи, живемо й по сьогоднішній день.
Хто Ви за спеціальністю?
Навчалась я в місті Краматорську у технікумі на юриста, за спеціальністю правознавство, отримала неповну вищу освіту, молодшого спеціаліста. Але тоді ще, ні я, ні мої батьки не розуміли, що значить акредитація та й не цікавились. Лише на третьому курсі я зрозуміла, що молодший спеціаліст це дуже низька акредитація, і за ті ж самі гроші можна було вивчитись на спеціаліста.
Ганно, яким було Ваше життя та життя Вашої родини до війни?
У мене дуже активна родина, можна сказати родина перфекціоністів. Я працювала на почті, в сфері продажів і торгівлі, у видавництві. Та найбільших успіхів я досягла, мабуть у продажах. Ніколи не боялась експериментувати. Але, мені завжди подобались зв’язки з громадськістю, тому за цей сектор завжди відповідала я, і у школі, і у технікумі. Натхнення до ведення переговорів та юриспруденції завжди супроводжувало мене по життю. Та вивчилась я на стільки, на скільки вистачило грошей, які я самотужки заробляла та всі до останньої копійки вкладала в навчання. Батьки обоє у мене хворіють, вони інваліди. Важко про це розповідати …
Якими були Ваші перші кроки у місті Світловодську?
Переїхавши до Світловодська, я одразу влаштувалась на роботу, знову ж таки у сфері продажів, а саме, укладення договорів. Вона мені дуже подобалась і була роботою, як то кажуть, на перспективу. Доводилось робити віддалено, однак через війну та по своїм власним моральним міркуванням я не змогла більше там працювати та, врешті решт, звільнилася за власним бажанням. Знову почала шукати роботу. І це був якийсь жах. Роботи немає, у місті тебе ніхто не знає. Але, я ніколи роботою не гербувала, тому змінила посаду заступника директора з договірної роботи на роботу двірником, адже моїй дитині треба було йти до школи. Згодом влаштувалася лаборантом. Розумієте, коли ти приходиш і починаєш, скажімо так, з найнижчих сходинок, з тобою ніхто не рахується. Але, зараз, це вже на «Ви» і є авторитет.
З якими перешкодами у Світловодську Вам довелось зіштовхнутись на шляху до самореалізації?
Спочатку, треба було зарекомендувати себе у громадському секторі, показати альтернативу. Існує спільна для міста проблема, коли відбувається якийсь захід, то після нього кожен обов’язково галасує, типу, дивіться, це зробив я, таким чином, використовуючи захід в якості піару. Я ж зайняла іншу позицію. Ми підтримуємо вашу ініціативу, але не кричимо, що це ми зробили, робите це ви. Так виросло чотири самостійні ініціативи. В цьому завжди і була наша унікальність.
У Світловодську дуже багато переселенців, більше восьмисот чоловік. Оскільки, я також переселенка, я не відчувала підтримки зі сторони місцевої влади. Палки в колеса, звичайно не ставили, але сказати, що є програма інтеграції переселенців на місцевому рівні, то її немає. Коли кудись звертаєшся, чуєш лише, ви хто така, ви не мій електорат або, ви квартирантка, ви не маєте права голосу, на цьому все. І я не одна така, подібна проблема у нас у всіх. Тому, ми вирішили об’єднатись, почали організовувати заходи для переселенців, надання гуманітарної допомоги, організовували збір речей та обмінювалися між собою речами, обговорювали питання стосовно житла для переселенців, і надалі продовжуємо все це робити.
У будь-якій справі є переломні моменти, які були у Вас?
У 2017 році я почала активно відвідувати тренінги для переселенців, які, власне кажучи, й допомогли мені піднятись «соціальним ліфтом». Вчилась, розвивалась, отримувала нові знання та досвід, і продовжую це робити. Тоді я вперше познайомилась з ГО «Територія Успіху», з Інгою Дуднік, після спілкування з якою, я вирішила, що безумовно маю йти у громадський сектор і моя організація обов’язково має бути схожа на їхню. Вже через рік про мене дізнались спочатку за межами Світловодська, і лише потім у самому місті. І тоді, неочікувано для мене, й наступив переломний момент. Тобто, двірником ти була ніхто, а тепер ти людина, яка може бути корисна і, з якою треба спілкуватись.
Чим Ви зараз займаєтесь, чи знайшли сферу для втілення свого натхнення та творчих прагнень?
«Соціальний ліфт» у нас можливий лише у громадському секторі. Лише там, людина може показати, що вона собою представляє, бо влаштуватися на роботу без гарних рекомендацій буває дуже-дуже важко, чужих не хочуть брати. Зараз, я голова Громадської організації «Майбутнє без меж». У соціальних мережах я познайомилась з місцевими волонтерами, представниками різних організацій і вони запросили мене у свою команду, де я спочатку була волонтером у спільних проектах, а потім отримала пропозицію стати головою ГО. Наша головна місія це створення майданчика для розвитку особистості та громади. Ми намагаємось створити належну ресурсну базу та залучати тренерів у місто. Та, зараз ми вже настільки зміцнили свої позиції, що самостійно виступаємо як експерти. Тепер, ми самі підтримуємо інші ініціативи у місті, надаємо їм консультативну допомогу під час втілення в життя проектів, робимо власні проекти та включаємось у інші. Минулий рік був присвячений організації та проведенню тренінгів, у місті їх було проведено більше п’яти, спрямованих на підвищення медіа грамотності, і загалом, це було підвищення впевненості в собі. Для того, щоб, люди відчули, що Світловодськ місто вагоме та дуже цікаве, тому що ті, хто не виїжджають за його межі думають, що все дуже погано, а ті, які виїжджають, потім намагаються скоріше виїхати назавжди. Тож, ми маємо на меті підняти цінність в очах людей, і потроху у нас почало виходити. Зараз надходять звернення від комунальних підприємств щодо підтримки та допомоги. Наприклад, наразі ми співпрацюємо з міським парком, допомагаємо їм змінити підхід в роботі, залучити більше людей та поставити їх, так би мовити, на «нові рейки».
Як молодь ставиться до змін у своєму рідному місті?
Молодь, поки що, сприймає зміни не досить позитивно, але ми над цим працюємо. Більше того, у Світловодську є громадські ініціативи, активісти, які мають відповідну молодіжну аудиторію, з якою потрібно щось робити, але ніде та нічим. Тому, ми скооперувалися та добились виділення відповідного приміщення, і вже впродовж двох років надаємо молоді майданчик для проведення зустрічей, кінопоказів, фестивальних квартирників, спортивних заходів і таке інше. Мене гріє те, що завдяки консультаціям, які ми з ними проводимо вони масштабувались ще більше. Головне, що молодь виявляє бажання розвиватися, як фізично, так і духовно.
Чи маєте плани на майбутнє?
Зараз перед нами стоїть декілька головних завдань. Це підтримка громадських ініціатив, розвиток громадянського суспільства та підтримка переселенців. Але, є ще один напрям, який дуже хочеться розвивати. Це розвиток бізнесу. У нашому місті, Світловодську, дуже багато вільних ніш, але люди їх не бачать. Хто вміє заробляти, той вже поїхав, а тим, хто не вміє треба показати та навчити як це робити. Зараз є ідея створити школу бізнесу, підприємництва та лідерства для дітей, започаткувати школу журналістики, адже у місті майже всі видавництва заточені під політику. Тож, ми маємо створювати та розвивати незалежні ЗМІ.
Чи бувають моменти, коли Вас залишає натхнення і Ви втрачаєте віру в себе?
Так, в моєму житті колись наступив такий момент, знаєте «вигоріла». От приходять до тебе люди і кажуть, ти повинна. Або приносиш якісь свої речі, щоб провести квест для дітей, а люди приходять і починають ці речі забирати, як свої власні. Я їм кажу, що це, наприклад, моя особиста книга, не чіпайте, а вони такі невдоволені, бо люди не звикли просто принести щось і дати. І це далеко не єдине, що сприяло елементу мого «вигорання». Але, на щастя я пережила і це.
Які поради або настанови, Ви хотіли б дати своїм землякам, переселенцям, які ще не знайшли себе в новому житті?
Найголовніше, не потрібно закриватися у своїй проблемі. Треба намагатися вийти з цього круга та озирнутись навколо, бо світ прекрасний, не дивлячись на той біль, який є. Біль нікуди не подінеться ... Але, увійти в ту саму річку, яка була п’ять років тому, вже не вийде. Треба жити тут і зараз, тим моментом, який зараз є. Треба спробувати інтегруватися у те місце, де ви знаходитеся, налагодити зв’язки з суспільством для того, щоб усі знали, хто Ви. Це дуже важко,але воно того варте. Я три роки присвятила цьому, і зараз всі знають хто я, Ганна Курусь.
Залишити коментар