Коли я приїхав до Німеччини, я не мав офіційного статусу, я не стояв навіть на консульському обліку і, по суті, перебував поза всіма системами підтримки. Незважаючи на те, що я до цього багато разів бував у Німеччині та вважав, що добре орієнтуюсь у її реаліях, зіткнення з повсякденним німецьким життям виявилося зовсім іншим досвідом. Я думав, що знаю мову, але дуже швидко зрозумів, що побутова розмовна німецька — це зовсім інша історія. Особливо в Баварії, де використовується свій діалект, місцями важко розуміти навіть для носіїв з інших регіонів. Довелося вчитися заново — благо, базові знання я вже мав, і це дуже допомогло.
Мій шлях інтеграції був активним. Я багато пересувався країною, що дало мені можливість побачити внутрішні відмінності, дізнатися про спосіб життя в різних федеральних землях і адаптуватися до них. Але найголовніше — те, що мені довелося буквально виживати. Без документів, без соціальної допомоги, без медичного страхування – ти наданий сам собі. І саме це стало найсильнішою мотивацією не опускати руки та йти вперед.
У Німеччині система побудована таким чином, що якщо ти перебуваєш у ній — ти захищений. Тут тебе не кинуть напризволяще, як це буває в країнах колишнього СНД. Але важливо одне — бути оформленим як належить. Тільки тоді у тебе з'являється доступ до страховки, соціальної допомоги, житла, навчання та інтеграційних програм.
Німецька медична страховка – це не просто формальність. Це те, без чого тут люди навіть надвір намагаються не виходити. Тому що будь-яка екстрена ситуація без страховки обернеться фінансовою катастрофою. Навіть швидка допомога може відмовити у наданні послуг, якщо у вас немає полісу. Все суворо і вивірено, але при цьому продумано до дрібниць. І якщо ти в системі — можеш бути певен, що тебе не залишать у біді.
Система соціальної підтримки теж побудована поетапно. Спочатку — розподільний табір, інтерв'ю із соціальними службами, тимчасовий гуртожиток, медичні огляди, щеплення, мінімальна допомога, продуктові талони та знижки на техніку та меблі у спеціальних соціальних магазинах. Тільки після цього відкривається доступ до наступного етапу — власного житла, повноцінного страхування, мовних та інтеграційних курсів.
Але мені вдалося пройти всі ці етапи лише через два роки життя поза системою. Без допомоги, без страховки, без курсів та житла. Тому мій досвід є особливо контрастним і, сподіваюся, корисним тим, хто перебуває на початку цього шляху. Я знаю, як це бути в підвішеному стані, коли тобі ніхто нічим не зобов'язаний. І знаю, як це — крок за кроком пробивати собі шлях до системи, яка спочатку здається чужою, але за певних зусиль стає твоєю.
Про свій наступний етап та корисні поради я обов'язково розповім у наступних статтях — бо знаю, яка реальна ціна та історія того, хто пройшов цей шлях не за шаблоном, а через боротьбу та власні помилки.
Залишити коментар