У перших двох частинах нашого розслідування ми розібрали, через які бюрократичні колізії, судові війни з Мін'юстом та майнові урізання довелося пройти українським переселенцям за останні 12 років. Ми також з'ясували, що нова Постанова КМУ № 751, яку так затято піарять нардепи Олександр Сухов та Сергій Вельможний, є лише "краплею в морі". Вона не дає людям права власності, ігнорує мільярдні ресурси конфіскованих активів ворога та перекладає відповідальність на громади.
Тепер настав час зазирнути за лаштунки фінансового механізму цієї програми та подивитися, як "геніальна" урядова ідея працюватиме на рівні конкретних українських сіл.
Анатомія субвенції: Хто насправді керує грошима?
За красивим фасадом програми ховається класичний для української політики механізм — державна субвенція місцевим бюджетам. Це означає, що Кабмін виділяє певну суму з держбюджету, а розподіляти її на викуп сільських хат будуть чиновники на місцях.
І ось тут відкривається величезне поле для маніпуляцій та корупційних ризиків, про які попереджають правозахисники. Хто визначатиме, в якого саме власника і за яку ціну сільська рада викупить будинок? Як контролюватиметься якість цього капітального житла, щоб під виглядом "придатного для проживання" переселенцям не підсунули напівзруйновані мазанки без опалення та води?
Ба більше, субвенції з центру ніколи не розподіляються автоматично. Вони виділяються у ручному режимі. І саме тут стає зрозумілим раптовий альтруїзм нардепів групи «Довіра». Маючи вплив у своїх регіонах, депутати отримують чудовий інструмент: вони можуть лобіювати виділення цих житлових субвенцій на конкретні підконтрольні їм громади. Схема ідеальна: державні гроші заходять у потрібний район, місцева влада викуповує нерухомість, нардепи ріжуть стрічки під камери, а реальний соціальний ефект для мільйонів ВПО залишається мізерним.
Фінансова петля для бідних громад: Прихований тягар оформлення
Коли депутати пафосно звітують про виділення субвенцій на викуп хат, вони свідомо "забувають" розповісти про зворотний бік медалі. Держава дає гроші (якщо дійсно дасть у повному обсязі) виключно на придбання стін. А от усі супутні витрати лягають на плечі приймаючої сторони — місцевої громади:
· Оформлення документів: проведення технічної інвентаризації, оцінка майна, нотаріальні послуги, державна реєстрація права власності за громадою.
· Утримання та ремонт: якщо будинок тривалий час стояв пусткою, громада змушена буде за власний кошт приводити його до ладу, підключати або ремонтувати комунікації (світло, газ, воду).
Для знекровлених, дотаційних сільських бюджетів, де кожна копійка на рахунку, отримання такого "подарунка" від держави — це нова фінансова петля. Громади будуть змушені або забирати кошти з інших критичних місцевих програм, або просто тихо саботувати участь у проєкті під будь-якими приводами.
Двополярна реальність: Кому порятунок, а кому — пастка?
Якщо дивитися на речі тверезо, Постанова № 751 ділить переселенців на дві абсолютно різні групи, для яких наслідки переїзду в село будуть діаметрально протилежними.
1. Категорія порятунку: Соціально вразливі родини
Для певної частини ВПО життя в сільській місцевості дійсно може стати виходом із безвиході. Мова йде про:
· Багатодітні родини та дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), яким у великих містах катастрофічно важко і дорого орендувати житло відповідної площі. Власне подвір’я та великий будинок для них — це шанс на відносно стабільне життя.
· Пенсіонерів та людей з інвалідністю, які не залежать від ринку праці, а живуть за рахунок державних виплат. Для них спокійне життя в селі є значно кращою альтернативою, ніж постійне виживання в орендованих міських квартирах, які "з'їдають" майже всю пенсію.
2. Категорія пастки: Активні та працездатні ВПО
А от для активних, працездатних переселенців ця програма — квиток у глухий кут.
Економічно активній людині в селі просто немає де реалізувати свій потенціал. Українське село сьогодні перебуває в глибокій економічній кризі, там банально немає робочих місць. Заганяти айтівця, підприємця, досвідченого інженера чи викладача в депресивну "глибинку" та вимагати від нього працевлаштуватися протягом 90 днів під загрозою виселення — це абсурд.
Замість інтеграції та розвитку, держава пропонує активній частині ВПО штучну деградацію та повернення до натурального господарства, щоб просто виконати "галочку" в паперах соцзахисту та не опинитися на вулиці.
Фінальний акорд: Кому вигідна ця гра?
Підбиваючи підсумок нашого аналізу еволюції законодавства про ВПО, стає очевидним: Постанова № 751 — це не прорив. Це спроба влади зробити хорошу міну при поганій грі.
· Для Уряду — це спосіб відзвітувати, що питання модульних містечок вирішується, витративши при цьому мінімум бюджетних коштів і не чіпаючи великий бізнес чи санкційні активи.
· Для окремих народних депутатів — це безкоштовний і дуже зручний майданчик для піару. Замість того, щоб ухвалювати закони про реальну компенсацію, змушувати Мін'юст передавати переселенцям майно санкційних осіб чи вимагати конфіскованих російських грошей, вони воліють писати пафосні пости у фейсбуці про "відродження села".
Історія ВПО в Україні — це не історія державних успіхів. Це літопис того, як люди всупереч системі об'єднувалися в правозахисні групи, роками судилися за кожен метр у гуртожитках і виборювали право називатися громадянами у власній країні. І жодна урядова постанова з "барського плеча" не перекреслить того факту, що справжня інтеграція переселенців відбулася не завдяки міністрам чи депутатам, а завдяки стійкості самих людей та тих, хто стояв із ними пліч-о-пліч у судах.
Залишити коментар