Після вторгнення Російської Федерації на територію України підліткам необхідно було адаптуватися до нових умов життя. Деяким було страшно та їм разом із батьками довелося переїхати до іншої держави. Інші продовжили своє життя під ризиком влучення ракети.
Через військові дії дітям на території України довелося перейти на дистанційне навчання, через це у багатьох навчальних закладах погіршився формат навчання та більшість дітей втратило соціальний контакт з однолітками. Проте взимку була менша імовірність захворіти.
Деякі учні раділи тому, що можна не йти до школи, так як можна було пізніше вставати, не треба було виснажувати себе подорожжю кожен день, але через 5 – 6 місяців стало зрозуміло що не зручно вести так навчання, краще авжеж вести його віч на віч з вчителем.
Я, як учень середніх класів, втратив можливість завести дружбу, зустрічатися з друзями через те, що майже всі поїхали та залишилося лише одиниці. Я хочу, щоб якомога швидше настав мир і окупант виплатив репарації за весь принесений терор. Мрію щоб не було страху перед смертю від ракети, та хочу, щоб всі кого я знаю були живі і здорові.
В мене є дві значних для мене людини, у яких я мав змогу взяти інтерв’ю та поділитися їх поглядом на сучасне становище та життя яке вони прожили після нападу агресора.
Реакція дітей на становище в Україні
Женя, ученик середніх класів
У перші дні війни я боявся за власне долю та життя своїх родичів. Через це предстало питання що робити далі, залишатися вдома, або, що було б безпечніше, відправитися за кордон.
Рішення було прийняти складно, та через ясність що життя дорожче було прийняти відправитися до Германії, через те що в нас там були родичі. Прийшлось залишити батька через те, що його не пропускали, він досі живе та заробляє у Дніпрі. Коли ми приїхали, було складно адаптуватися до нових умов, ми декілька неділь жили у бабусі з дідусем та потім переїхали до власної знімної квартири.
Зараз я навчаюсь в одній з германських шкіл. В мене з’явилось достатньо друзів які власно зі мною мають спільні інтереси і ми досить цікаво проводимо хвилини. Я вчу мову навколишньої середи, хоч це і складно, але це потрібно мені і я хочу цього.
Я не жалкую через цей вибір, напроти, я пишаюся тим що ми разом боримося за щастя десь далеко за кордоном батьківщини. Та я вірю що наша Україна незламна перед великим ворогом.
Настя, учениця середніх класів
Після початку вторгнення був страх за своє життя, були чутні гучні вибухи, серце билося як шалене, дихання замирало. Ми з мамою та батьком вирішили переїхати жити на дачу яка була в нас, але ми знали що у наші часи ніде не безпечно. Навіть у новому місті проживання ми чули як летять ракети. Навіть одного разу вибух був таким гучним що будівля струсило.
Навчання велося навіть у такі часи, але через технології нашого часу ми могли вчитися вдома, але не так ефективно як віч на віч з вчителем. Я дякую тому що хоч таке, але це навчання яке було з нами і не давало нам занепадати.
Кожна сирена лякає нас, кожен день є страх, що прилетить ракета у твій будинок, але ми живемо і любимо життя яким би воно складним не було. Хочеться щоб часи миру настали скоріш, щоб ми повернулися до привичного нам навчання, щоб було не боязне за своє життя.
-Що ти відчуваєш коли летять ракети?
-Коли летять ракети я хочу щоб вона пролетіла мимо, чути свист, а після нього вибух дуже страшно.
-Як тобі було у перші дні війни?
-Коли почалась війна в мене почалися проблеми з навчанням, з родичами, але після все налагодилося і навчання стало не таким нав’язливим для мене, мені вдалося трішки відпочити.-
- Які були відчуття від того, щоб поїхати за кордон?
-Мені було дуже страшно усвідомлювати що треба залишити свій дім і почати нове життя у незнайомому місці. Але через декілька днів ми передумали виїжджати до іншої держави коли були на кордоні з Львові. Безліч біженців які спали у ночі на підлозі, деякі спали одне на одному, це лякало і моя мама вирішила повернутися додому у Дніпро. Я цьому дуже зраділа-
Підліткам зараз важко, усі приймають тяжкі рішення, але ми упораємося з цими складнощами життя, хоч і складно, але жити далі і боротися за своє щастя наш обов’язок.
Залишити коментар