Ірина, приїхала до передмістя Парижа з дочкою 12 років до україно-французької сім'ї.
- тимчасовий захист запропонувала подруга сестри, і так вийшло, що ми залишилися, на околиці Парижа. Нам пощастило, ми добре влаштувалися.
Що вартує це «пощастило» і як насправді будувала своє життя Ірина у Франції, далі в оповіданні від першої особи.
Ми поїхали з України 2 березня. Жили у Києві, але з початком війни, вся родина зібралась в батьківсткому будинку у Глевасі, Київська Обл. Запаси їжі та палива зробили заздалегідь на всяк випадок. У мене був ковид і ми чекали доки я одужаю. За першої ж нагоди збиралися їхати вшістьох на вокзал для евакуації. З нами були дві жінки з Луганська, родички чоловіка Олексія, який на той час вже був у територіальній обороні Київської області.
Чоловіки нас попередили, що потрібно виїжджати терміново, якщо окупант увійде до селища, то не залишить нікого здоровими та неушкодженими.
Одного дня, у перерві між бомбардуваннями, зателефонував татовій знайомий і розповів, що вони їдуть колоною, з десяти легкових автомобілів, на Закарпаття і скоро будуть у Глевасі. Тато каже йому, - стійте чекайте, зараз під'їдуть мої.
Ми сідаємо в татову машину, вшістьох, дитину в багажник і вперед. Так і їхали до Молдови з дитиною у багажнику. У Хмельницьку ми пішли від колони, у бік Молдови, бо побоялися, що на кордоні з Польщею будемо дуже довго стояти. З Молдови до Румунії. У Румунії переночували у готелі. Жінки з Луганська далі поїхали самостійно, розуміючи, що Європою з дитиною в багажнику ми вже не зможемо пересуватися. 15-18 годин за кермом на день, у стресовому стані. Переночували у подрузі, у Будапешті і далі Європою.
У Румунії нас на трасі зустрічали місцеві жителі, дивилися номери з України та зупиняли з їжею та чаєм, просили зупинитися, віддихатися, перепочити. Те саме було в Молдові. Зупиняли, давали їжу, давали засоби гігієни, шампунь, мило, питали, що треба з першої потреби.
Дякую татові. Ми виїжджали з Глевахи, у нас було два баки заправки. Тато спочатку війни тримав баки заправленими, за що йому величезне спасибі. Тільки завдяки цьому ми без проблем виїхали з України та доїхали до Румунії.
Переночували ми у Німеччині та поїхали на Францію.
Шість днів ми діставалися Франції.
У Європі близьких знайомих у мене не було. Мою сестру запросила шкільна подруга, незважаючи на те, що нас було п'ятеро, а в них у самих родина не маленька, три хлопчики, мама з України вже приїхала, але вона твердо сказала: - Приїжджайте, погостюєте тиждень-два, та приймете рішення в якій країні залишатися на час війни.
Три дні я просто спала, відсипалася і далі ми не знали куди їхати.
Поки я відсипалася сусідська родина подруги почула, що приїхало багато українців з України, і вони запропонували пожити в їхньому домі, сказали, що можемо прийняти жінку з дитиною пожити у них. Ми не обговорювали нічого, скільки будемо, а головне, як житимемо, просто пішли до них пожити.
Ми не обирали Францію, як виявилося з часом, це Франція обрала нас. Франція була остання країна куди ми дісталися. Виходить, я привезла сестру до подруги, а самій треба було кудись далі. Нас нічого не тримало. Час іде і мені було вже все одно куди, школи немає, дома немає, нічого немає... ми перенесли речі до сусідки і ось досі, вже п'ять місяців, живемо в них. До чого машину, ми так і паркуємо під тим будинком, будинком подруги сестри.
Для того, щоб жити в сім'ї, потрібно взаємно створювати комфортне життя для родини, яка вас приймає.
Багато хто дивується, проживши один/два місяці їх просять виселитися. Вам ніхто і нічого не винен. Люди вас прийняли, і ви повинні якимсь чином допомагати людям, а не просто: - я біженець і ви мені все тут винні.
Нам просто пощастило. Сім'я виявилася не просто чудовою, а приголомшливою. Я досі дивуюся, як сорокап'ятирічна жінка могла впустити в будинок молодшу жінку, не побоятися «конкурентки», а я вся така, котра виглядає пристойно, «кокеточка»... француженки не українки, впевнені в собі, а може менталітет зовсім інший. Але, у будь-якому разі, п'ять місяців ми живемо в прийомній сім'ї і жодного разу і натяку не було, що ми зробили щось не так, або не те.
Нам комфортно, нам виділили внизу кімнатку з окремою ванною кімнатою, що важливо. Ми з донькою чистюлі, ми не скандалимо, ми не підвищуємо голос один на одного, у нас взаєморозуміння, і не тільки в нашій сім'ї, але і з сім'єю, що приймає. Моя дочка весь час грає з їхньою молодшою дитиною. Куди б наша прийомна сім'я не ходила в гості, вони беруть нас із собою та скрізь дочка влаштовує ігри з дітьми. Дорослим у цей час зручно проводити час самим, знаючи, що діти зайняті і з ними нічого не станеться. Усі і діти та дорослі у захваті від дочки.
Я поводжу себе пристойно. Я смачно і дуже добре готую, ніколи з порожніми руками в гості не прийду. Я завжди свою прийомну сім'ю чекаю на вечерю, щоб вони після роботи не готували.
Знову ж таки, я не сиділа на місці, я шукала роботу і не тому, що мені гроші потрібні. Слава богу в мене був невеликий запас грошей, на всяк випадок. Я впевнена в собі і якби щось пішло не так, я змогла б будь-якої миті сісти в машину і поїхати.
Я пішла працювати тому що має бути розуміння, - я не ледарка, яка живе в чужій родині на всьому готовому…
У мене диплом пекаря. Я ніколи не працювала за фахом, це було моє хобі, готувати фуршети на тридцять людей.
І тут знову пощастило. Одного дня ми поїхали до парку годувати папуг, а надвечір звернули увагу, що якийсь чоловік, тих самих папуг годує горішками. Розговорилися. Чоловік запитав, звідки ми.
– Ми з України!
– А мої друзі теж прийняли двох жінок із України. Ми їм допомогли на роботу влаштуватися.
– Я теж хочу на роботу!
- А яка у вас професія?
- Я кухар.
- Надішліть мені своє резюме, - і дав візитку. У візитівці у чоловіка було написано, що він президент всього парку, гольф клубу, готелю та ресторану. Ось так, звичайний чоловік, який годує папуг горішками, виявився президентом (вище в його компанії вже нікого немає) всього підряд в окрузі Парку. Він же і став моїм майбутнім роботодавцем, де я й досі працюю.
Пощастило, так пощастило, збіг обставин, так збіг обставин, але, якби я не шукала, якби я не заговорила, якби я не спитала за роботу, то той чоловік так і годував би тих папуг горішками, а я залишилася без престижної роботи у процвітаючій компанії. Я не сиділа на місці, я всіх і скрізь питала про роботу, я всім пропонувала себе і казала, що я вмію робити. У мене було гарне резюме, і я була впевнена, що мене візьмуть і не через те, що маю гарне резюме, а тому що мені ця робота потрібна. Мені одразу дали довгостроковий контракт із пристойною зарплатою та з зручним графіком роботи, який влаштовує мене та мою родину, лише ранкові зміни.
Як ти поводишся, так до тебе люди і ставляться...
Я з усіма посміхаюся, я всім несу позитивні емоції, я не маю порушень, до мене немає нарікань з боку керівництва, тому я спокійно працюю. Я знаю випадки, коли люди йдуть з роботи, бо не змогли порозумітися з колективом. Знаю випадки, коли наші земляки, працюючи офіціантками, скаржилися, що їх не сприймають лише тому, що вони українки, то може не сприймають, бо ти людина така, а не тому, що ти українка, якщо тебе колектив не прийняв?
У тебе в будь-якій країні буде все нормально, якщо ти до людей ставишся нормально. У мене був випадок. Стався психологічний зрив на рівному місці. Істерика. Мене просто прорвало. Я плакала і не могла зупинитись. Я у шефа відпросилася з роботи, мене відпустили. Усі побачили, що я заплакана пішла з роботи. Яка паніка розпочалася. А я пояснила шефу, що сумую за чоловіком, сумую за будинком і що робота тут, не до того, так вийшло, депресія накрила несподівано. Все гаразд, але що робити далі я не розумію. Донька пішла в школу, все у неї складається, прийняли в школі добре, влилася в колектив, зробили їй особливий графік, вона не відвідує історію та хімію, прийняли її на волейбол, все чудово, але що робити далі і як далі жити без коханого чоловіка …
Наступного дня, після істерики викликав мене президент парку, йому одразу доповіли про те, що трапилося. Я пояснила, що все гаразд, що так буває в українських жінок. Поговорили і він запропонував, щоб я зверталася до нього з будь-якого питання, якщо мені знадобиться якась допомога, аж до того, якщо мені знадобиться ремонт машини, або ще щось. Я дуже вдячна, це дуже ціно. Але якщо в мене виникнуть якісь проблеми, спочатку я звернусь до своєї французької сім'ї. Так, вони стали нашою справжньою родиною, яку ми дуже поважаємо, любимо, і якій повністю довіряємо.
Так і живемо, живемо майбутнім, не завдаючи незручностей оточуючим, віримо у перемогу України, сподіваємось на зустріч із близькими та друзями!
Залишити коментар