Люди постійно провокують одне одного. Це проявляється у поведінці, словах, демонстративних вчинках, показній зверхності та підкресленій зневазі. Часто такі дії відбуваються навмисно — з егоїзму, з бажання самоствердитися, викликати заздрість, зачепити, відчути себе вище за інших. Понти та провокації стають способом існування, формою соціального змагання, в якому важливіше не сенс та цінності, а ефект та реакція оточуючих.
Але будь-яка провокація має ціну. Роздратування не зникає безвісти — воно накопичується. Приниження, глузування, постійний тиск формують усередині людини приховану агресію, образу та ненависть. Ці почуття рідко виходять назовні відразу, частіше вони зріють у глибині, чекаючи на зручний момент. Згодом це може переростати у бажання заподіяти біль, помститися, принизити у відповідь, а іноді — у холодну зловтіху з приводу чужих страждань. У крайніх формах таке середовище здатне народжувати жорстокість та повне знецінення людського життя.
Ставлення до інших як до «покидьків» руйнує не лише тих, на кого воно спрямоване, а й суспільство. Коли зневага стає нормою, зникають емпатія, довіра та почуття загальних кордонів. У такій атмосфері люди перестають бачити один в одному особистість і починають сприймати оточуючих як об'єкти — для використання, глузування чи самоствердження.
Виникає закономірне питання: чи може в такому середовищі формуватися здоровий глузд і доброзичливість? Скоріше ні. Там, де домінують провокації, показна перевага і культ егоїзму, здоровий глузд витісняється реакціями, а доброзичливість сприймається як слабкість. Суспільство, побудоване на роздратуванні та заздрості, неминуче платить за це зростанням внутрішньої напруги, відчуженням і насильством — навіть якщо довго вдає, що нічого не відбувається.
Залишити коментар